— Скажи мені, що ти хочеш?
— Леоне, треба, щоб ти виїхав за кордон і не повертався доти, ноки мама не буде спроможна виїхати з Плошова.
Я знав, що вона саме цього вимагатиме, але з хвилину, мовчав, наче шукав відповідь.
— Ти можеш розпоряджатися мною, як хочеш, — промовив я, — але хоч скажи мені, за що ти мене прирікаєш на вигнання?
— Я тебе не прирікаю на вигнання, але ти сам знаєш, чому…
— Знаю, — відповів я зі щирим смутком і покірністю, — тому, що я готовий віддати за тебе всю кров до останньої краплі; тому, що якби зараз блискавка мала вдарити в когось із нас, я затулив би тебе і підставив би їй свою голову; тому, що я взяв би на себе всі нещастя, які можуть тебе спіткати; тому, що я люблю тебе більше від життя — звісно, все це тяжкі гріхи…
— Ні,— рішуче перервала мене Анелька, — тому, що я дружина іншого чоловіка, якого кохаю й поважаю, — і я не хочу більше слухати такі слова!
Гнів і обурення раптом струснули мною, мов електрична іскра. Я знав, що Анелька каже неправду, що всі заміжні жінки заслоняються любов'ю й повагою до чоловіка, коли опиняються на роздоріжжі,— всі, б'юсь об заклад! — хоча б у них у серці не було й тіні цих почуттів; та однак Анельчині слова так різонули мене по нервах, що я ледве стримався, щоб не вигукнути: "Брешеш, ти його не кохаєш і не поважаєш!" Та разом з тим я подумав, що її рішучість скоро вичерпається, і відповів майже покірно:
— Не гнівайся на мене, Анелько, я виїду!
Я побачив, що моя покірність обеззброює її, що вона жаліє мене. Зненацька зірвала листок з низької гілки й почала нервово розривати його. Вона робила неймовірні зусилля, щоб не розплакатись, а сльози душили її.
Я теж був схвильований до глибини душі й насилу вів далі:
— Але ти не дивуйся, що я зволікаю, бо це ж страшенно несправедливо по відношенню до мене. Адже я тобі казав, що нічого більше не хочу, крім того, щоб дихати одним повітрям з тобою і дивитись на тебе. Бачить бог — це не так уже й багато. Це все моє щастя… А ти в мене і його відбираєш! Подумай лише: кожен може сюди приїхати, розмовляти з тобою, дивитись на тебе, — а я не можу, і все це тому, що ти для мене дорожча, ніж для інших. Яка витончена жорстокість долі! Ввійди ж хоч на мить у моє становище. Тобі це нелегко, бо ти не відчуваєш такої пустки, ти кохаєш чоловіка або тобі здається, що ти його кохаєш, а це майже одне й те саме, — але уяви себе на хвилину на моєму місці, і ти зрозумієш, що це вигнання для мене гірше від смертного вироку. Треба й до мене мати трохи жалості. Чи ти знаєш, що, проганяючи мене від себе, ти не лише позбавляєш мене можливості бачити тебе, а й забираєш у мене єдину опору в житті? Я вже казав тобі, що повернувся до Польщі, щоб працювати для неї. Може, в цьому я знайшов би і забуття, і спокій, може, цим спокутував би свої давні гріхи; ось нещодавно я вирішив перевезти сюди батькові колекції, а ти мені наказуєш відмовитись від усього, все покинути і їхати світ за очі, знову вести таке ж безцільне, безпросвітне життя! Гаразд, я поїду! Але поїду тільки тоді, коли через три дні ти повториш мені свій наказ, бо зараз я гадаю, що, може, досі ти не розуміла, що він для мене означатиме. Тепер ти вже знаєш! Я прошу в тебе три дні, не більше!
Анелька затулила очі рукою і повторювала:
— Ах! Боже! Боже! Боже!
В цьому було щось таке зворушливе, така скарга дитини на свою безпорадність, що й мене охопив глибокий жаль. Була хвилина, коли я хотів упасти їй до ніг і погодитись на все, що вона хотіла, але саме у тій скарзі я вловив передвістя моєї близької перемоги й пошкодував за її плодами.
— Послухай мене, — сказав я, — в одному випадку я поїхав би негайно, ще сьогодні, за моря й океани, якби знав, що це тобі потрібно не тільки для того, щоб вигляд нещасного чоловіка не порушував твого спокою, а й для спокою твого серця. Говорю з тобою як твій друг і брат; я знаю від тітки, що ти мене кохала; якщо це почуття ще живе в твоєму серці,— то мене вже завтра тут не буде.
Ці слова мені підказував мій щирий душевний біль, та однак вони були небезпечною пасткою для Анельки, бо могли вирвати з її уст признання; а якби так сталося, не знаю, може, я й справді виїхав би, але зараз, бог свідок, я схопив би її в обійми. Проте вона лише здригнулась, наче я необережно доторкнувся до її рани; обличчя її спалахнуло від гніву й обурення.
— Ні! — вигукнула вона розпачливо. — Це неправда, неправда! їдь собі чи залишайся, але це неправда, неправда!
З її запалу я зрозумів, що це правда. Мене охопило несамовите бажання сказати їй це грубо, просто у вічі, та я побачив тітку, яка саме наближалась до нас. Анелька не змогла вже опанувати собою, і тітка, глянувши на неї, одразу спитала:
— Що з тобою? Про що ви розмовляли з Леоном?
— Анелька розповідала мені, як погано вплинув продаж Глухова на здоров'я її матері, і не дивно, що вона так розхвилювалась…
Чи то душевні сили в Анельки були вже зовсім вичерпані, чи моя брехня, яку вона мусила мовчки підтримати, були останньою краплею, що переповнила чашу її болю, але вона зненацька вибухнула нестримним плачем; спазматичні ридання струшували її тілом. Тітка обняла її й пригорнула до себе, мов дитину.
— Анелько, дорога моя! — сказала вона. — Що ж тут подієш?… На все божа воля! В мене під час останньої бурі град побив збіжжя на п'яти фільварках, а я навіть панові Хвастовському поганого слова не сказала.
Не знаю чому, але ця згадка про град і про п'ять фільварків здалась мені чимось таким егоїстичним і нікчемним порівняно з єдиною Анельчиною сльозою, що я розізлився на тітку.
— До чого тут фільварки? — сказав я різко.— їй ідеться про материне здоров'я.
І я пішов геть від них, караючись, що завдаю страждань жінці, яку люблю найбільше у світі. Я ніби й повністю переміг, але на серці в мене було так тяжко, наче мені загрожувало щось невідоме й страшне.
25 травня
Сьогодні минув третій день від нашої останньої розмови. Анелька не повторила мені своєї вимоги, отже я залишаюсь. Вона рідко говорить зі мною, здебільшого сидить у своїй кімнаті, але не дуже уникає мене; боїться, щоб не звернули на це увагу її мати й тітка. Я стараюсь бути до неї добрим, уважним, ставлюсь до неї по-дружньому, але свого товариства не нав'язую. Хочу, щоб їй здавалось, ніби моє кохання само себе видає, а я намагаюсь приховати його. Нехай вона бачить і те, що моє кохання дедалі міцніє, бо воно справді міцніє з кожною хвилиною. Неможливо, щоб це на неї не впливало. Все-таки в нас з Анелькою є вже наш відокремлений світ, у якому нас тільки двоє; у нас є спільні таємниці від тітки й пані Целіни. Коли ми розмовляємо про сторонні речі, а на людях намагаємося зберегти видимість давніх стосунків, ми обоє однаково відчуваємо, що в глибині душі ми щось приховуємо; зрештою, в мене вже є слова й погляди, зрозумілі тільки Анельці. Хоч це сталося скоріше супроти її волі, якось само собою, та все ж певною мірою зближує нас. Час, звичка Анельки до мене й моя терплячість зроблять решту. Я обплутаю її тисячею ниток мого кохання, які зв'язуватимуть нас дедалі міцніше. Все це було б даремне тільки тоді, коли б вона кохала свого чоловіка. Тоді я, напевно, викликав би в неї ненависть. Але минуле — за мене, а теперішнє — проти Кроміцького. Я розмірковую над цим так об'єктивно, ніби я зовсім стороння людина, і завжди доходжу висновку, що вона не може кохати Кроміцького. Анельчин опір — це внутрішня боротьба надзвичайно чистої душі, яка не припускає навіть думки про зраду. Але в тій боротьбі її ніщо не підтримує. Я теж не обманюю себе: знаю, що опір триватиме довго й зламати його буде важко. Я мушу завжди бути пильним, все продумувати, все брати до уваги; я повинен плести мою сітку з надзвичайно тонких, майже невидимих ниток. Мені не можна буде ніколи натиснути який-небудь клавіш ані передчасно, ані надто сильно — та все ж я остерігатимусь помилок і не зупинюся доти, аж поки перероблю її душу по-своєму. Врешті, коли я припущуся якихось помилок, то лише через кохання, тому сподіваюся, що вони теж будуть на мою користь.