Коли вони бігали наввипередки, я залишився віч-на-віч з Анелькою. Згідно з моєю тактикою, мені треба було довести справжню причину її тривоги до її свідомості, отож я сказав:
— З тобою сьогодні щось трапилось, Анелько?
— Зі мною? Ні, нічого.
— Мені часом здається, що ти чимось незадоволена. Може, тобі не подобається Клара?
— Вона мені дуже подобається, не дивно, що люди нею так захоплюються.
Наша розмова урвалася, бо підійшли Клара й Снятитнскі. Пора було повертатись додому. Дорогою Снятипський запитав Клару, чи вона справді задоволена своєю поїздкою до Варшави.
— Найкращим доказом є те, що я ще не збираюсь від'їздити, — відповіла вона весело.
— Ми постараємося, щоб ви залишилися з нами назавжди, — втрутився я.
Хоч Клара завжди простодушно сприймає те, що їй кажуть, цього разу вона запитально подивилась на мене, трошки зніяковіла й промовила:
— Всі тут такі добрі до мене!..
Я знав, що мої слова певною мірою шахраюваті, бо можуть ввести Клару в оману, але мені насамперед ішлося про те, яке враження вони справлять на Анельку. На жаль, я нічого не побачив; Анелька саме в цю мить почала застібати рукавички й так низько опустила голову, що капелюшок зовсім затулив її обличчя. Хоча її раптовий рух видався мені доброю ознакою.
Ми повернулись додому. Нас уже чекали з обідом, який затягнувся до дев'ятої години вечора. Потім Клара імпровізувала на фортепіано свою "Весняну пісню". Напевно, відколи існує Плошів, тут не лунала така музика, але цього разу я неуважно слухав її, тому що мої думки були надто зайняті Анелькою. Я сів поруч з нею, 8 ми сиділи в сутінках, тому що Клара не дозволила принести лампи до вітальні. Снятинський вимахував рукою, наче диригентською паличкою, це, мабуть, дратувало його дружину, бо вона весь час смикала його за рукав, Анелька ж сиділа нерухомо. Може, вона, поринувши в свої думки, не чула, як і я, тієї "Весняної пісні"? Я був майже певен, що в ці хвилини вона думає про мене й Клару, а головне — про смисл тих слів, які я сказав Кларі. Легко було здогадатись, що коли вона й не закохана в мене, коли навіть не здогадується, що моє почуття до неї значно сильніше, ніж братерська прив'язаність, то все-таки, підозрюючи зараз, що інша жінка може відібрати мене в неї, вона відчуває ревнощі, самотність і біль. Жінка, нещаслива в шлюбі, чіпляється за кожне почуття до неї, якщо це навіть лише дружнє почуття, мов плющ за дерево, і боїться втратити цю опору. В мене немає найменшого сумніву, що якби в цю хвилину я став перед нею на коліна й освідчився їй у коханні, вона, хоч і дуже приголомшена цим признанням, водночас так зраділа б, як людина, котрій повернули щось дуже дороге для неї. А коли так, подумав я, то чи не слід поспішити з освідченням, тільки треба знайти спосіб, щоб якомога менше злякати її і якомога більше порадувати.
І я одразу ж почав обмірковувати форму освідчення, від якої могло все залежати. Я розумів, що треба зробити так, щоб одночасно обеззброїти Анельку й не дати їй можливості відштовхнути мене назавжди. Мій мозок посилено працював, бо завдання було нелегке. Поступово мене охоплювало все більше хвилювання, і дивно: я хвилювався більше за Анельку, ніж за себе, бо розумів, що це буде злам у її житті, я боявся за неї.
Тим часом у вітальні стало видніше: з-за дерев парку піднявся місяць, і на підлозі відбилися чотири світлі квадрати — відображення вікон. Звуки "Весняної пісні" все ще сповнювали вітальню. За відчиненими скляними дверима в гущавині соловейко відповідав Кларі. Це був незвичайний вечір — тепла травнева ніч, музика кохання. Я мимоволі подумав, що коли життя не дає щастя, то принаймні часто дає для нього обрамлення.
В прозорих сутінках я почав шукати очима Анельчин погляд, але вона все дивилась на Клару, яка в ці хвилини здавалась якимсь видінням. Місячне світло, проникаючи все далі в глибину вітальні, освітило нарешті її і фортепіано; Клара у своїй ясній сукні здавалася зараз якимсь срібним духом музики.
Однак таке видіння тривало недовго. Клара скінчила свою "Весняну пісню", і Снятинська, яка поспішала додому, дала сигнал до від'їзду. Тому що вечір був на диво теплий, я запропонував дійти пішки до шосе, що пролягало за півверсти від нашого дому. Зробив так для того, щоб повертатись назад удвох з Анелькою. їй буде незручно відмовлятися від того, щоб провести гостей, а я знав, що тітка не піде з нами, отже мій розрахунок був правильний.
Я звелів, щоб екіпаж чекав на шосе, і ми попрямували пішки липовою алеєю, що вела від дому до самої дороги Я подав руку Кларі, але йшли ми всі гуртом; нас супроводжував жаб'ячий хор у плошівських ставках.
Клара зупинилась і почала прислухатись до цього хору, який то затихав, то лунав ще голосніше, врешті вона мовила:
— Фінал моєї "Весняної пісні".
— Яка чудесна ніч! — вигукнув Снятинський. І став декламувати чарівний уривок з "Венеціанського купця":
Дрімав ніжно місячне проміння
На лаві цій! Ми сядемо ось тут,
І звуки музики солодкі хай
Нам вухо тішать; музика, ця тиша
І піч — яка гармонія чудова!
Далі не зміг пригадати, але я пам'ятав і докінчив за нього:
Сядь, Джессіко: поглянь, як небосхил
Обкладено кружальцями зірок,
Що сяють чистим золотом в блакиті!
І серед них найменшого не мав
Кружальця, щоб воно, як ангел світлий,
Витаючи в просторах, не співало
Й до хору яснооких херувимів
Не приєднало б і своєї пісні!
Сповняє ця гармонія лише
Безсмертні душі; нас же огортав
Одежа тлінна, і важка, і груба,
Тому-бо ми її не можем чути.[45]
Потім я повторив весь уривок Кларі, яка не розуміє по-польському, французькою мовою в нашвидку імпровізованому перекладі. Слухаючи, вона мимохіть підняла вгору очі й сказала, показуючи на зорі:
— Я завжди була певна, що вони співають.
Виявилося, що й Снятинська так думає; вона навіть
запевняла, що не раз говорила про це з чоловіком, однак той ніяк не міг цього пригадати. Подружжя засперечалося, що розсмішило мене й Клару. Анелька весь час майже не втручалася в розмову. Я подумав, що, може, люба моя дівчинка сердиться на мене за те, що веду Клару під руку й приділяю їй найбільше уваги. Вже саме таке припущення сповнювало мене щастям. Я намагався не втратити цілком голови й казав сам собі подумки: "Не втішай себе надією, що вона свідомо тебе ревнує; вона тільки засмучена, а може, трошки ображена — та й годі". В ці хвилини я віддав би цілий легіон таких артисток, як Клара, щоб тільки мати змогу сказати Анельці, що весь належу їй. Тим часом Снятинський говорив щось про астрономію, я слухав його п'яте через десяте, хоч мене дуже захоплює ця наука, яка за природою речей не може ані собі, ані людському розуму ставити вужчі межі, ніж безконечність.