Подумки я відповідав собі: "Я вб'ю його!" — і водночас розумів, як це смішно й безглуздо.
Неважко здогадатись, що такі запитання не заспокоювали мене. Анелька, закінчивши читати листа, одразу помітила, що я якийсь сам не свій, і занепокоєно поглядала па мене. Ця ніжна душа обов'язково потребує, щоб навколо неї була дружня атмосфера, інакше їй і важко, і страшно. Це пояснюється безмірною чутливістю її серця. Пам'ятаю, що в ті часи, коли Хвастовський ще обідав не в сина-броваря, а в тітки, яка з ним завжди сварилася за обідом, Анелька боялася й не могла переносити цих сварок, аж поки впевнилась у їхній безневинності. Зараз її, мабуть, занепокоїло моє хвилювання, хоч вона не могла здогадатися про його причину. Кілька разів вона пробувала заговорити зі мною про Кларин концерт, а очі її запитували: "Що з тобою?"
Але я відповідав їй холодним поглядом, не можучи простити ані тих листів, ані розмови з тіткою. Як тільки ми випили чай, я встав і повідомив, що мені треба їхати до Варшави.
Тітка хотіла, щоб я зостався на обід, після якого, як ми домовились раніше, я мав поїхати з нею на концерт.
Та я сказав, що маю кілька справ у Варшаві, хоч насправді мені хотілося побути самому. І звелів запрягати коней.
— Я хотіла б якось віддячити пані Гільст, — сказала тітка, — чи не запросити нам її на якийсь день до Плотова?
Мабуть, тітка вважала запрошення до Плошова такою великою честю, що вагалася, чи не забагато це буде для Клари.
За хвилину вона знову озвалась:
— Якби я тільки була певна, що вона з цілком пристойного товариства…
— Панна Гільст — приятелька румунської королеви, — сказав я роздратовано, — і щороку гостює в неї по кілька тижнів. Якщо вже про честь ідеться, то це вона виявить нам честь.
— Ну, ну, — буркнула тітка.
Перед самим від'їздом я спитав Анельку:
— А ти поїдеш з тіткою на концерт?
— Я повинна бути біля мами, а крім того, мені треба понаписувати листи.
— Якщо йдеться про почуття сумуючої дружини, то я не смію заважати.
Іронічністю цих слів я облегшив собі душу. Нехай знає, що я ревную, подумав собі; вона, як її мати й тітка, теж належить до жінок "ангельської породи", які по припускають існування вад людських. Нехай же зрозуміє, що я кохаю її, нехай у неї виникне така думка, нехай вона звикнеться з цією думкою і почне хвилюватися, боротися з нею. Вселити в її душу такий чужий їй, розкладаючий елемент, такий фермент, — це вже певна перемога. Побачимо, що буде далі.
Я відчув короткочасне полегшення, але сильне, схоже на зловтіху. Та тільки-но я сів в екіпаж, як мене охопив гнів на самого себе, на душі був неприємний осад. Здавалося, що все, що я думав і сказав, було дріб'язкове, викликане витонченими, вередливими нервами, так могла поводитись істерична жінка, а не чоловік. Важкою була моя дорога до Варшави, важчою, аніж тоді, коли я, повернувшись з-за кордону, їхав уперше до Плошова. Я думав про те, що страшна нежиттєздатність, яка тяжіє, мов фатум, над подібними до мене людьми взагалі, а наді мною зокрема, пояснюється тим, що в нашій натурі жіноче начало переважає над чоловічим. Я не хочу цим сказати, що ми, як жінки, фізично слабі, боягузливі, позбавлені енергії. Ні! Справа зовсім не в цьому. Енергійності й відваги в нас якщо не більше, то не менше, ніж в інших, кожен з нас ладен сісти на необ'їждженого коня і їхати куди завгодно. Але що стосується психології, то про кожного можна було б казати "вона", а не "він". У нашій духовній організації не вистачав якоїсь спокійної синтетичної рівноваги, нечутливої до дрібниць. Будь-що ранить нас, розхолоджує і примушує відступати, тому на кожному кроці ми жертвуємо незмірно важливим заради незмірно малого. Моє минуле є доказом цього. Адже я пожертвував величезним щастям усього життя, своїм майбутнім ї майбутнім коханої жінки тільки тому, що свого часу прочитав у тітчиному листі, нібито Кроміцький має намір посвататись до Анельки. Мої нерви стали дибки й понесли мене не туди, куди я хотів. Це було не що інше, як прояв хвороби сили волі. Але такою хворобою хворіють жінки, а не чоловіки. Отож не дивно, що й зараз я поводжусь, як жінка-істеричка! Це нещастя, з яким я народився на світ, в ньому винні цілі покоління моїх предків і всі ті умови, в яких мені доводиться жити.
Знявши з себе таким чином будь-яку відповідальність, я, проте, не втішився. Приїхавши до Варшави, збирався насамперед відвідати Клару, але в мене раптом розболілась голова, біль стишився аж увечері, перед самим тітчиним приїздом.
Тітка застала мене вже одягненим, і ми незабаром поїхали на концерт, який пройшов чудово. Кларина слава принадила всю інтелігенцію і музичний світ, а благодійна мета концерту — все вище варшавське товариство. Я зустрів багато знайомих, серед них і Снятинських. Зал був переповнений. Але в мене був такий поганий настрій, і нерви мої були такі розладнані, що мене все дратувало. Не знаю чому, але на мене напав страх, що Клара зазнає фіаско. Коли вона виходила на естраду, то потягла за собою по підлозі афішу, яка випадково зачепилася за шлярку її сукні. Я злякався, що це робить її смішною. Сама вона, в бальному вбранні, відділена від публіки порожнім простором естради, здавалась мені скоріше незнайомою музиканткою, аніж близькою приятелькою. Мимоволі я запитував себе, чи це та сама Клара, з якою мене зв'язує щира дружба. Тим часом вітальні аплодисменти стихли. На обличчях у слухачів з'явився той глибокодумний, серйозний вираз, який допомагає людям, котрі не розуміються на мистецтві, вдавати з себе знавців і суддів. Клара сіла за рояль, і хоч я злився па неї і на весь світ, все ж змушений був визнати в душі, що в неї благородної форми голова, гарна постава, що вона поводиться просто, не маніриться. Вона заграла концерт Мендельсона, який я знаю напам'ять, — і, чи тому, що відчувала, як багато від неї чекають, чи тому, що була схвильована надзвичайно теплим прийомом, спочатку грала гірше, ніж я сподівався. Це дуже неприємно вразило мене; я здивовано подивився на Клару, на мить наші очі зустрілися. Вираз мого обличчя зовсім збентежив її, і я знову почув кілька неясних, слабких і невиразних акордів. Я вже був певний, що вона таки зазнає фіаско. Ще ніколи рояль, звучання якого зараз приглушувалося ще відстанню й поганою акустикою залу, не здавався мені таким убогим концертним інструментом. Іноді я чув ніби уривчасті звуки арфи. Через якийсь час Клара заспокоїлась, але, на мою думку, весь концерт зіграла не блискуче. Який же я був здивований, коли після закінчення концерту розляглися такі оплески, яких я ніколи не чув навіть у Парижі, де Клару приймали з винятковим ентузіазмом. Музикознавці попідводилися з місць і жваво розмовляли з рецензентами; їхні усміхнені обличчя світилися задоволенням. Аплодисменти тривали доти, аж поки Клара знову появилась на естраді. Вона вийшла з опущеними очима, і я, який добре знав її, прочитав на її обличчі: "Ви дуже добрі, дякую вам, але я грала погано й мені хочеться плакати!" Я теж аплодував, за що вона кинула на мене побіжний докірливий погляд. Клара надто любить музику, щоб її могли задовольнити незаслужені аплодисменти. Мені стало її шкода; хотілося піти до неї й сказати кілька підбадьорливих слів, але нестихаючі вигуки "браво!" не відпустили її з естради. Вона знову сіла за рояль і заграла Сонату cis-moll Бетховена, якої не було в програмі.