Та ось двері тихо прочинились, і до їдальні ввійшла Анелька.
Коли я побачив її, в мене зашуміло в голові, похололи кінчики пальців. Жінка, яка в цю мить стояла переді мною, називалася, правда, пані Кроміцькою, але в неї були милі, дорогі риси й невимовна чарівність моєї колишньої Анельки. В тому хаосі, що зчинився в моїй голові, один голос звучав гучніше за інші: "Анелька! Анелька! Анелька!" А вона чи то не помітила мене одразу, чи вважала за когось іншого, — бо я стояв спиною до світла. Тільки коли я підійшов до неї, вона звела очі й стала мов укопана. Не можу навіть описати того виразу переляку, збентеження, хвилювання й покірності, який з'явився на:її обличчі. Вона так сильно зблідла, що я злякався, щоб вона не зомліла. Коли я потискав їй руку, мені здалося, ніби я стискаю шматочок льоду. Всього я сподівався, але не такої зустрічі. Ще хвилину тому я міг би присягнутись, що, вітаючись зі мною, Анелька якимсь чином дасть мені відчути, що тепер вона пані Кроміцька. А тим часом усе було зовсім інакше! Переді мною стояла схвильована, злякана моя колишня Анелька. Це я зробив її нещасною, я був винен, страшенно винен перед нею, а вона в цю мить дивилась на мене так, наче сама просила прощення. Колишнє кохання, каяття і жаль охопили мене з такою силою, що я зовсім утратив голову. Я насилу переборов себе, щоб не схопити її, не притиснути до грудей, не почати заспокоювати словами, які говорять тільки дорогій людині. А моє серце було переповнене ними. Я був такий схвильований, такий приголомшений несподіваною, неймовірною появою замість пані Кроміцької Анельки, що тільки стискав їй руку, неможучи промовити й слова. Та все ж треба було щось сказати, тому я, зібравши рештки самовладання, спитав приглушеним, наче не своїм голосом:
— Хіба тітка не говорила тобі, що я приїду?
— Тітка… говорила… — насилу відповіла Анелька.
І ми обоє знову замовкли. Я розумів, що годиться говорити далі, запитати про здоров'я матері і її власне, однак не мав сили це зробити. Я від усієї душі хотів, щоб хто-небудь прийшов і виручив нас обох. І ось зайшла тітонька з молодим лікарем Хвастовським, молодшим сином управителя, який уже з місяць лікує пані Целіну. Анелька враз відійшла до столу й почала наливати чай, а я привітався й завів розмову з тіткою. За цей час я вже взяв себе в руки, і ми сіли пити чай.
Тепер я запитав, як почуває себе пані Целіна. Тітка, відповідаючи мені, весь час посилалась на молодого лікаря, а той увертався до мене з тим відтінком поблажливого презирства, з яким новоспечений дипломований фахівець розмовляє з профанами, і водночас як демократ, котрий старанно оберігає свою гідність навіть тоді, коли ніхто й не хоче його принизити — відповідає людині, яку вважає аристократом. Він здався мені дуже самовпевненим і, зрештою, я говорив з ним ввічливіше, ніж він зі мною. Це трохи розважило мене й дало можливість упорядкувати свої думки, що весь час плутались, коли я дивився на Анельку. Інколи я поглядав на неї через стіл і з якимсь відчаєм подумки повторював собі: "Ті самі риси, те саме тонке обличчя й волосся над чолом; це та ж сама Анелька, майже дівчинка! Те саме кохання, те саме щастя, тільки вже не моє, вже назавжди втрачене!.." Була в цьому, відчутті й велика відрада, змішана з великим болем. Анелька вже трохи опанувала себе, але все ще була ніби злякана. Я наважився кілька разів звернутись до неї, запитуючи про її матір, щоб якось підбадьорити її. Це мені певною мірою пощастило зробити. Вона навіть сказала: "Мама буде рада побачити тебе". Я не повірив цьому, але її голос слухав з заплющеними очима, він був для мене приємнішим за найкращу музику. Ми розмовляли дедалі все більш невимушено. Тітка була в чудовому настрої, по-перше, тому, що я приїхав, а по-друге, що вона вже побувала в Клари, й та пообіцяла дати концерт. Повертаючись від Клари, тітка зустріла на сходах двох дам, патронес інших добродійних товариств. Вони запізнились, це дуже тішило тітку. Вона розпитувала мене про Клару, яка справила на неї чудове враження. В кінці сніданку я, відповідаючи па запитання, змушений був розповісти дещо про свої подорожі. Тітка дивувалася, що я побував аж в Ісландії, і, розпитавши мене, як там живуть люди, сказала:
— Хіба що з відчаю можна поїхати туди.
— Мені справді було тоді дуже тяжко, — відповів я.
А пелька глянула в ту мить на мене, і знову я помітив у її очах переляк і покірність. У мене так заболіло серце! Якби її рука здавила його, я б не відчував страшнішого болю. Чим більше я був підготовлений до того, що вона зустріне мене з холодним, тріумфальним виглядом, з якоюсь зловтіхою, з погірдливим усвідомленням своєї вищості, тим більше мене зворушувало й водночас пригнічувало її ангельське співчуття. Всі мої розрахунки, всі передчуття обманули мене. Я думав, коли б вона навіть не захотіла, щоб я бачив у ній пані Кроміцьку, то їй це не вдасться, вона тільки відштовхне мене тим і викличе в мене неприязнь до себе, а втім, вона не була навіть схожа на заміжню жінку. Мені зараз доводилось нагадувати собі, що вона одружена, проте це викликало в мене не відразу, а невимовну печаль.
У мене така вдача, що під час душевних страждань я люблю роз'ятрювати свої рани, хотів зробити це й зараз — завести розмову про її чоловіка. Однак не зміг; мені здалося, що це було б жорстокістю й профанацією наших почуттів. І замість цього я висловив бажання про відати пані Целіну. Анелька вийшла спитати її, чи зможе вона мене прийняти, і, повернувшись через хвилину, сказала:
— Мама просить тебе зайти зараз.
Ми пішли вдвох у другу половину будинку, і тітка з нами. Мені хотілося сказати Анельці щось приємне, щоб її заспокоїти, але заважала тітчина присутність; однак я подумав, що, може, краще буде, коли саме при ній я скажу Анельці те, що хочу. Отож я зупинився біля дверей пані Целіни й промовив:
— Дай мені руку, люба моя сестричко…
Анелька простягла мені руку. Я відчував, що вона мені вдячна за це слово "сестричко", що в неї камінь з душі звалився, і своїм щирим потиском руки вона хоче сказати мені: "Будемо друзями, простимо одне одному все!"