Допоможе мені це зробити сама пані Кроміцька. Коли я побачу її, задоволену своїм героїзмом, холодну, пересичену подружніми пестощами, насправді чи вдавано закохану в свого чоловіка, і вона буде зацікавлено спостерігати, чи досить сильно пригнічує мене моє горе, — тоді мені та добропорядна, сповнена щастям і почуттям власної добропорядності дружина стане такою огидною, що я, може, знову поїду кудись до північних оленів. Але тоді вже спогади про Анельку не полетять за мною, ніби чайка за кораблем.
Можливо, й пані Кроміцька трохи гратиме переді мною роль моєї жертви, всією своєю поведінкою говоритиме мені: "Ти винен!" Гаразд! Бачив я в житті й таке. Штучні квіти мають той недолік, що вони не пахнуть, а штучні тернові вінки мають ту перевагу й достоїнство, що вони не коляться і їх охоче надівають на голову, мов капелюх, який до лиця. Щоразу, коли я зустрічав таку "жертву", яка вийшла заміж ніби-то з відчаю, мені хотілося їй сказати: "Брешеш! Ти, може, й була жертвою чи принаймні щиро в це вірила, поки він, твій обранець, уперше не підійшов до тебе в пантофлях. З тієї хвилини ти перестала бути зворушливою, а стала смішною й пошлою, тим більше смішною й вульгарною, чим більше ти вдаєш із себе жертву".
6 квітня
Яке гарне й розумне грецьке слово "ананке"![31] Десь було визначено, що через цю жінку я не матиму спокою навіть тоді, коли перестану думати про неї. Однак мене дуже стривожила звістка, що маєток продано й Анелька приїхала до Плошова. Минулої ночі я погано спав; у голові виникали різні запитання, я шукав на них відповіді. Так, приміром, я намагався вирішити, чи маю я право відвернути пані Кроміцьку від її обов'язку й завести її на манівці, чи ні? Я цього не хочу й не зроблю, бо пані Кроміцька мені не подобається, — але чи мав би я на це право? Заповнюю собі життя отакими "to be or not to be?"[32], бо не маю більше чим жити. Проте такі роздуми не належать до найвищих земних утіх, найчастіше вони бувають схожі на намагання собаки піймати свого власного хвоста: нічого я не спіймаю, нічого не доведу, лише стомлюсь, але я втішаюся тим, що минув ще один день чи ще одна ніч. Водночас я помітив, що при всьому своєму скептицизмі маю здатність ставити до себе вимоги, гідні плошівського вікарія. Сучасна людина сплетена зі стількох ниток, що коли хочеш розплутати їх, то ще більше заплутуєшся. Марно я сьогодні вночі повторював собі, що хоч усе це чиста теорія, однак я маю таке право. Якийсь голос з церковної паперті весь час мені заперечував: "Ні! Ні! Ні!" Все ж я повинен перебороти ці докори сумління, — від цього залежить моя душевна рівновага. Зараз, увечері, в мене якраз відповідний настрій для цього. Сьогодні пополудні я був у домі одного знайомого художника й чув, як пані Девіс доводила двом французьким літераторам, що жінка повинна все життя лишатися неприступною хоча б лише "pour la nettetй du plumage"[33]. Малескі їй підтакував: "Oui, oui, du plumage!"[34] A я в цю хвилину уявив собі, як усі краби Середземного моря перевернулися навзнак і повитягали до неба свої клешні, благаючи Юпітера вдарити громом. До речі, пані Девіс запозичила цю фразу в мене, а я запозичив її у Фельє. Проте я слухав її цілком серйозно, навіть не посміхнувшись, але настрій у мене став якийсь веселий і цинічний, він ще й досі не полишив мене, це найкраща зброя проти докорів сумління…
Отже, розмірковую далі! Чи маю я моральне право закохати в себе пані Кроміцьку і, якщо вдасться, звести її з доброї путі? Для мене це перш за все питання честі, як і для кожного, хто вважає себе джентльменом і кого всі вважають таким. Отож я не знаходжу жодного пункту, який би забороняв мені вчинити так. Щоправда, на перший погляд, це найдивніший з кодексів, які будь-коли існували на світі. Якщо я вкраду в когось гроші, то, за світськими поняттями про честь, я зганьбив себе, я — злодій, а обкрадений залишається чистим; якщо ж я вкраду в кого-небудь дружину, тоді я, злодій, залишаюся чистим, а ганьба падає на обкраденого. Що ж це таке? Викривлення моральних понять чи між крадіжкою гаманця й крадіжкою дружини така велика різниця, що цих двох вчинків навіть не можна зіставляти? Я часто замислювався над цим і дійшов висновку, що це не одне й те ж саме. Людина не може бути такою власністю, як річ, і крадіжка дружини — акт взаємного бажання. Чому я маю визнавати права чоловіка, якщо цих прав не визнає його дружина? Яке мені діло до нього? Я бачу жінку, яка хоче бути моєю, і беру її. Чоловік її для мене не існує, а присяга, яку вона давала йому, мене ні до чого не зобов'язує. То що ж має мене стримувати: повага до інституту шлюбу? Але якби я кохав, якби я міг кохати пані Кроміцьку, то кричав би всім своїм єством, що протестую проти її шлюбу! Протестую проти її обов'язку по відношенню до Кроміцького! Цей шлюб розчавлює мене ногою, мов черв'яка, який звивається від болю, — і мені, якому при останньому зітханні хочеться вкусити ту ногу, наказують ще її поважати? За що? Чому? Що мене обходить такий суспільний лад, який випив із мене всю кров, всяке бажання жити? Звичайно, коли люди харчуються рибою, це закон природи, але спробуйте примусити шанувати такий закон рибу, яку живцем шкребуть, перш ніж покласти в каструлю. Я протестую і кусаюсь, — оце моя відповідь. Спенсерівський ідеал досконало розвиненої людини, в якої особисті прагнення перебувають у повній гармонії із суспільним порядком, — це лише постулат. Я знаю, добре знаю, що Снятинський побив би мене одним запитанням: "Отже, ти за вільне кохання?" Ні! Я тільки за самого себе. I am for myself[35]. Зрештою, я не хочу нічого знати про ваші теорії. Якщо ти покохаєш іншу жінку або твоя дружина покохає іншого чоловіка, тоді побачимо, чи пригодяться тобі всі ваші моральні приписи і обов'язкова повага до традицій суспільства. В найгіршому разі, мене можна вважати непослідовним. Таким само непослідовним я був тоді, коли я, скептик, замовив обідню за здоров'я Леона й Анелі й молився, мов дитина, ковтаючи як дурний, сльози. На майбутнє даю собі слово завжди бути непослідовним тоді, коли це буде для мене краще, вигідніше. На світі існує лише одна логіка — логіка пристрасті. Розум застерігає нас тільки до певного часу, а потім, коли коні нестримно рвуться вперед, він сідав на козли і вже тільки пильнує, щоб не поламався екіпаж. Людське серце не може вберегтися від кохання, а кохання — це стихія, така ж сила, як морський приплив та відплив. Якщо жінка кохає чоловіка, то ніяка пекельна сила не відірве її від нього, бо присяга перед вівтарем — це лише освячення кохання; але коли вона є тільки обов'язком, тоді перший приплив викине її на пісок, як дохлу рибину. Я не можу дати зобов'язання в тому, що в мене не виросте борода або що я не постарію, — а якщо я дам його, то закон життя роздавить мене з усіма моїми зобов'язаннями.