І він так натискав на мене стільцем, що я мусив весь час відсуватись, і незабаром ми присунулись аж до вікна. Там він зірвався на ноги й говорив далі.
— Які ж ви дурні! Щоб у наш вік духовної посухи, у вік без загального щастя, без устоїв і перспектив не створити собі принаймні особистого щастя, не створити цієї опори? Мерзнути на форумі — та ще й удома собі не натопити! Немає нічого дурнішого! Кажу ж тобі — женися!
Він показав мені крізь вікно на Анельку, яка поверталася з його дружиною з оранжереї.
— Онде твоє щастя! Отам воно дрібоче в хутряних чобітках по снігу! Повторюю тобі — женися! Цінуй її на вагу золота, ні, на карати, зрозуміло? Просто в тебе немає постійного місця проживання не тільки в фізичному, але і в духовному, і в моральному розумінні; в тебе немає опори, немає спокою, вона все це дасть тобі. Тільки не профілософствуй її, як профілософствував свої таланти й свої тридцять п'ять років життя!
Він не міг сказати мені нічого кращого, благороднішого, що більше відповідало б моїм бажанням, тому я потиснув йому руку й сказав:
— Ні, її я не профілософствую, бо я її кохаю.
І ми по-дружньому обнялися.
У цей час ввійшли жінки. Снятинська, побачивши, що ми обіймаємося, сказала:
— Коли ми виходили, то чули якусь суперечку, але бачу, що вона закінчилась мирно. Можна дізнатися, про що йшла мова?
— Про жінок, — відповів я.
– І які наслідки?
— Як бачите — обійми, а дальші наслідки будуть незабаром.
Та скоро по них приїхали сани. Короткий зимовий день кінчався, вечоріло, і їм був час повертатись додому: тому що погода була гарна, тиха, а сніг в алеї був утоптаний і рівний, мов паркет, ми з Анелькою вирішили провести їх аж до турнікету на шосе.
Так ми й зробили. Попрощавшись з милим подружжям, повертались додому. Уже смеркалось, але вечірня зоря ще не згасла, і я добре бачив Анельчине обличчя. Вона була чимось схвильована. Я здогадався, що в неї відбулася відверта розмова зі Снятинською; а може, вона сподівалася, що саме зараз я промовлю очікуване слово? Те слово було вже в мене на кінчику язика, але дивна річ, хоч я вважав, що в любовних справах володію собою, як мало хто інший, і в "години фехтування" відбивав, якщо й не дуже вправно, то принаймні цілком спокійно найвлучніші удари, — проте зараз був схвильований, немов хлопчисько. Яке ж нове було це почуття! Я боявся, що не зв'яжу двох слів, — і мовчав.
Так мовчки ми йшли до ганку. Я подав Анельці руку, бо сніг був виковзаний полоззям саней, і коли вона сперлась на неї, я знову відчув, як мене сильно вабить до цієї дівчини. Через хвилину я вже тремтів від цього почуття, і ніби іскри пробігали по моїх нервах.
Увійшли до передпокою. Там не було нікого, ще й не світилося, тільки крізь прорізи дверцят у грубах мерехтіло полум'я. Я став мовчки в темряві знімати з Анельки шубку, коли зненацька з-під тієї шубки на мене війнуло теплом, я обійняв Анельку і, пригорнувши її до себе, торкнувся губами її чола.
Я діяв майже несвідомо. Анелька ж, напевно, просто заціпеніла, бо не чинила ні найменшого опору. Щоправда, вона відразу висковзнула з моїх обіймів, бо в коридорі почулися кроки слуги, який ніс лампу. Вона втекла до себе нагору, а я, глибоко схвильований, ввійшов до їдальні.
У кожного більш-менш винахідливого чоловіка бувають у житті подібні хвилини, бували вони і в мене, — але я звичайно лишався досить спокійним і цілком володів собою. А зараз враження й думки вихором пролітали у мене в голові. На щастя, їдальня була порожня: тітка з Анельчиною матір'ю сиділа в маленькій вітальні.
Я пішов туди, але думками був дуже далеко, тому ледве розумів, про що вони мені говорять. Мене охопила тривога. Я уявляв собі, як Анелька зараз сидить у своїй кімнаті й стискає руками скроні; я намагався відчути й зрозуміти, що відбувається в її серці.
Анелька незабаром прийшла. Я полегшено зітхнув, не знаю чому, але мені здавалося, що вона цього вечора не появиться. На щоках у неї були червоні плями, очі блищали, ніби після сну. Очевидно, вона намагалась охолодити пудрою своє розпашіле обличчя, бо на лівій скроні лишилися сліди пудри. її вигляд зворушив мене. Я відчув, що дуже глибоко кохаю її.
Зайнявшись якимсь рукоділлям, Анелька сиділа, опустивши голову, проте я помітив, як вона часто дихав, а разів зо два вловив її бистрий, запитливий і тривожний погляд.
Щоб розвіяти її тривогу, я втрутився в розмову наших дам, які говорили про Снятинських, і сказав:
— Снятинський сьогодні дорікав мені, що я справжній Гамлет, бо занадто філософствую, але я доведу йому, що це не так, доведу не пізніше, ніж завтра.
Це "завтра" я вимовив з притиском і гадаю, що Анелька добре зрозуміла мене, бо пильно подивилась на мене, а тітка, ні про що не здогадуючись, запитала:
— То ви завтра з ним побачитесь?
— Нам треба бути на прем'єрі його п'єси. Якщо Анелька згодна, то, може, ми завтра з нею поїдемо.
Моя славна дівчина звела на мене зніяковілий, але сповнений довір'я погляд і надзвичайно лагідно промовила:
— Я на все з радістю погоджуюсь!
Була хвилина, коли мені хотілось відразу ж усе скінчити, мабуть, я повинен був так зробити, але я вже сказав "завтра" — і це мене стримало.
Я почуваю себе, як людина, що затиснула собі пальцями очі й ніздрі, щоб пірнути глибоко в воду.
Зате я впевнений, що на дні знайду справжню перлину.
6 березня, Рим, Коза Озоріа
З учорашнього дня я в Римі. Батько не такий тяжко хворий, як я побоювався. В нього напівпаралізована ліва рука і ліва половина тіла, однак лікарі заспокоюють мене,' що серцю параліч не загрожує і що в такому стані можна прожити роки.
7 березня
Отже, Анелька залишилася в непевності, в чеканні й тривозі. Але я не міг вчинити інакше. На другий день після того, як до Плошова приїздили Снятинські, тобто того самого дня, коли я мав намір освідчитись Анельці й попросити дозволу на шлюб з нею в її матері, я одержав листа з Рима від батька, який сповіщав про свою хворобу: "Поспіши, любий хлопчику, — писав батько, — я хотів би ще раз обняти тебе перед смертю, бо відчуваю, що човен мій прибивається вже до берега". Одержавши такого листа, я виїхав першим же поїздом і без зупинок їхав аж до Рима. Виїжджаючи туди, я думав, що вже не застану батька живим. Даремно тітка заспокоювала мене, що якби батькові загрожувала велика небезпека, він надіслав би мені телеграму. Я знав, що в батька є свої дивацтва, серед них — антипатія до телеграфів. Тітка лише вдавала, що спокійна, а насправді була така ж схвильована, як і я.