— Хто ти, хлопчику? — простогнала старенька.— Чи не янгол з неба прилетів по мою душу?
— Ні, я із школи йду, — пробелькотів я, простягаючи кухлик.— Ось бевка. Приніс Вірі і Галі.
Бабуся застогнала, спробувала сісти, але не змогла. Насилу повернулася і тихо заплакала:
— Нема вже ні Галі, ні Віри... Нема і їх матері... Нині вранці забрали їх люди і поховали на цвинтарі...
Не було з чого труни зробити... Хоч би одну на троїх... А мене ще Бог не забрав до себе... Ще киваюся, любий хлопчику...
Мене щось здавило у горлі. Я почав хапати ротом повітря. Тремтячими руками поставив коло бабиної голови кухлик з бевкою, шматок хліба і картопляник. Старенька щось говорила, а з моїх очей цюрком текли сльози.
Я позадкував до відчинених навстіж дверей, звідки віяло холодом, і наштовхнувся на Грицька, який голосно плакав...
Не пам'ятаю, як тоді добіг додому. Але не забулося, що прохворів усю весну... А одужувати почав, коли поїв лісових суниць.
Тоді я, як пізніше розповідала мати, витягнув обидві ноги з могили.