А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть ііритулок [271] досі, у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати – ах, якиіі чудовий краєвид!
Він уже добре знав, що скаже Тіллі:
– Війна – жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливішиіі.
Він стояв посеред пустельної дороги.
Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість – шістдесят миль на годину.
Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.
"Так, так,-– стомлено думав він,-як дивно, як сумно... гуркіт... достоту бетономішалка".