— Чого ж ви стоїте? Чуєте? Та робіть же що-небудь! Я повертаюсь до неї й дивлюся дико й отетеріло.
— Чого стоїте? Робіть щось!
Тоді я, ніби очманівши, кидаюсь до професора. Від мого дотику тіло його заколихалось, і з горла вирвались якісь глухі хрипи.
— Стільця!
Дружина професорова кидається й мерщій подає стільця. Я стаю і вмить блискавкою згадую, що в кишені в мене є ніж. Я розкриваю його й тремтячими руками розрізую мотузку. Не знаю, скільки я порався, але напевне це було без кінця Довго, поки остання вервечка тріснула й тіло професорове на моїх руках зсунулось на підлогу.
Я скочив до нього й розкрутив з шиї мотузку. Попліч мене на колінах стояла дружина. Вона мерщій розірвала сорочку й притиснула рукою до його грудей.
— Ще б'ється?
Вона, ніби вжалена, стенулась, швидко забігала рукою по грудях професора, а потім припала вухом до нього й так застигла. Але з грудей професора виривались тільки хрипи.
— Води йому, мерщій! — сказав я і кинувся в другу кімнату.
Дружина взяла в мене шклянку, хлюпаючи, піднесла до губ професорові. Кілька ковтків якось трапило до рота. По тілу професора пробігла гостра судорожна хвиля, він якось витяг-ся й заспокоєно розкинув руки. І в ту ж мить густий струмінь повітря ніби ввірвався йому в груди й заходив рівним спокійним диханням.
— Слава Богу! Здається, одходить! Господи! Господи! Тепер професорша полегшено зітхнула й заплакала. Але,
вся в рясних сльозах, вона тепер певніш взялася ходити біля професора. Принесла йому вина, розтерла груди й шию горілкою. І нарешті, ми на превелику силу підняли й поклали професора на канапу. Він розплющив на мить очі, незрозуміло глянув на нас і зразу ж заплющив їх. Але дихав глибоко й рівно, як після тяжкої втоми.
— Ну, тепер все гаразд! — сказала професорша, і ми обоє навшпиньки вийшли з кімнати.
— Дуже вам дякую! Ви так відважно мені допомагали. Я не знаю, як і дякувати!—додала вона крізь сльози і, взявши мене за руку, гаряче стиснула.
Я засмучено посміхнувся й повернувся виходити. Вже біля дверей професорша спинила мене й благально прошепотіла:
— І ще прошу вас нікому про це не розповідати. Анатолій Павлович просто хвора людина, і з ним стався звичайний припадок. Це з ним трапляється часто, але цього разу я недогледіла.
Я знизав плечима, пообіцяв мовчати й вийшов. В себе в кімнаті я зразу ж упав на стільця й, припавши головою до спинки, важко й приголомшено застиг. Не знаю, як швидко по тому крізь двері з балкону вдарило просто в обличчя сонце, розсипалось промінням по кімнаті, геть забризкало мене, і я здивувався, що тільки тепер помітив його. День почався безконечно давно. І все ж сидів непорушно, мов прикутий до столу.
Ну, здається, все вгамувалось, і життя в нас пішло звичайним налагодженим порядком.
Професор мій по-старому ходив собі на лекції, дружина його господарювала, кудись виходила, знову поверталась. А втім, професора ніби придавив хто залізною лапою, так-бо він осунувся зразу ж на кілька років. Очі йому дивилися злякано, застигнувши на чімсь прикрім і незрозумілім. Та й професорша позирала якось притишено-лукаво.
Але чому тепер так унадився інженер з електротресту ? Останні дні я ні разу не заходив до них, але майже щовечора чув його густий, дерев'яний, тріскучий гомін і дражливо-дзвінкий голос професорші. Сам професор повертався тепер пізно й ніколи не зустрічався з інженером. А тим часом спірки в професора з дружиною ставали щоразу гостріші.
Я чув, як він, сердега, виправдувався, але це тільки більш дратувало дружину.
— Ти? Ти нікчема! Ти ніщо! Ти що, хотів мене взяти тим, що спокушався на самогубство?
— Інночко! Але так же не можна!
— Що не можна? Та як ти міг на це зважитись?!
— Ну, хіба ж то у людській волі?
— У волі, у волі! Ти ганчірка, а не людина! Але який мені, зрештою, з того клопіт!
Зі мною професор поводиться тепер якось дивно, вітається й дивиться на мене завжди ніби зненацька, глибоко провинним поглядом, і мені його без міри шкода.
І ось раптом усе дійшло свого кінця. Вже о п'ятій годині у вітальні бубонів інженер. Був і професор дома, і вони обоє про щось гаряче, але глухо сперечались. Суперечка перейшла чомусь у метушню. Потім важкі чоловічі кроки застукали густо по підлозі, хтось грюкнув дверима. І раптом до мене вбігає професор. Обличчя йому перекошене від переляку. Задихавшись, він підбігає до мене й пошепки кидає:
— Товаришу! Можна вас попросити... в аптеку сходити... Нашатирного спирту... І валеріанки... ради Бога, швидше!..
Я мерщій одягся і вибіг. Аптекар гостро поглянув на моє сполохане обличчя, але не кваплячись дістав ліки й поважно доручив їх мені.
Повертаюсь додому. Впускає мене насуплений інженер. Я, не вітаючись, мерщій відчиняю двері й заходжу до вітальні.
Професор стоїть, спершись на поручню крісла, й похмуро дивиться на дружину. А та метушливо складає якісь речі в невелику валізку.
Я підходжу до професора й мовчки подаю ліки. Він бере їх від мене й байдуже ставить на столик. Я збираюсь виходити, але професор мене затримує. Тим часом його дружина востаннє поправляє перед трюмо капелюха, а тоді спокійно й трохи замислившись забирає валізку і з холодною величністю дивиться на професора.
— Ну, Анатолію Павловичу, я йду.
— Да?
— Так! Я йду, остаточно!
Професор безпорадно знизує плечима й нерішуче виходить слідом за нею в коридор.
В коридорі інженер уже чекає. Він поволі надягає на свою блискучу поголену голову капелюха, потім не кваплячись бере в одну руку пальто, а в другу стека і чекає, дивлячись на свої жовті краги.
В коридорі професорша збентежено озирається, ніби чогось шукає... Інженер густо пихкає цигаркою і нетерпляче відкушує кінчик чубука. Тоді туго повертає голову до професорші й говорить глухо й похмуро:
— Ну? Алло!
Жінка востаннє кидає докірливо-провинний погляд на нас і потім, рвонувшись, ніби вся ламлеться, похиливши голову, зщулено й швидко виходить.
Професор зразу ж зачиняє двері, і який час стоїть, важко похнюпивши голову й похилившись на одвірок. Але поволі рука йому сама падає, і він, не підводячи голови і, певне, не помічаючи мене, йде до себе. Я стою й приголомшено дивлюсь, як він, не помічаючи нічого, ходить упродовж кімнати звичайною вимуштрованою ходою, а ліва нога йому увесь час ламлеться й ніби спотикається. Я кидаю на нього болісний погляд і, розпачливо махнувши рукою, йду до себе.