— Справді? Це дуже цікаво!
— Ну, звичайно, коли б захотіла, то могла б і подивитись.
— Справді? Так-таки й подивитись?
— А звичайно! Там зараз дуже цікаво.
По обличчі професорші раптом пробігло лукаве полум'я, в сіро-прозорих очах зайнявся вогник завзяття:
— Гаразд! Я згодна. Тільки з однією умовою.
— Що саме?
Професорша раптом примружила око й задиркувато крізь сміх кинула:
— Я згодна тільки автомобілем. Треба ж американізм довести до кінця.
Інженер холодно й гостро зміряв усю її важкими очима і, ніби щось вивірюючи, застукав пальцями по столу. По тому на обличчі йому пройшла якась хмарна посмішка, і він сказав:
— Гаразд. Цю умову я приймаю. Але щоб довести американізм до кінця, я ставлю й свої. Згода?
— А що саме?
— Я це скажу тільки в автомобілі.
— Е, ні, ні. Я так не згодна. Ти мусиш сказати зараз!
Та інженер тільки затьмарено посміхнувся, а професорша вся густо зашарілась, і очі їй полохливо й винувато замигали.
На якийсь час обоє затихли. Інженер Хикавка тільки стукав пальцями по столу й запитливо дивився. І я почував, як вона неспокійно заметушилась.
— Скажи, що ти робиш вечорами? — раптом поспитав Хикавка.
Професорша запитливо поглянула на нього й спроквола відповіла:
— А так, нічого. Сиджу більше дома.
— Як? І ніде не буваєш?
— А звичайно, ні. Толь-Паль сидить десь у себе у ВУЗах або дома працює. А мені самій ніяково.
Інженер докірливо посміхнувся.
— Ну, це нікуди не годиться. В такім разі, дозволь, Іннусь, з першою ж нагодою тебе закликати. Ну хоча б на цю п'ятницю. Згода?
— Дуже вдячна.
— Мені прикро, що раніш не прийшло цього в голову. Але ти ж знаєш, скільки тепер мороки з будівлею?
— А шкода, дуже шкода. Родичам не годиться так робити.
Я геть зашарівся, мабуть, більше за професоршу, від невиразного чуття, вчуваючи в усьому цьому якусь химерну пастку на професорський родинний добробут, і в мені спалахнуло дивне чуття і ніжності до професорші, і люті до інженера, і якоїсь плутаної образи за моральну чистоту.
Втім, я збирався вже виходити, коли раптом прийшов професор і остаточно збентежив і спантеличив мене. Сьогодні він був відмінно жвавий і зразу ж з якоюсь підвищеною приязню накинувся на інженера.
— Ах, Іван Кирилович! Дуже приємно. Що ж це ви так довго не заглядали до нас?
— Та хто його знає. Страшенно якось ніколи.
— Все будуєте? Американізм? Фордизм?
— А ви все поезію розвиваєте? Поетів плодите?
— Ну, що ж! Треба культуру розвивати. Інженер Хикавка зневажливо знизав плечима.
— Яка ж тут культура,— не розумію! В отого індуса, що Держить пальця на пупі, їй-богу, більше культури.
Професор, певне, образився.
— Ну, слухайте, ви це серйозно? От чудна людина! А як ви того всього набудуєте, хто ж його споживатиме? Репаний міщанин з базару? В цім ваша культура? Та, зрештою, як ви й будуватимете, коли не буде культурних людей?
Але тут раптом устряла професорша й розняла їхню спі-рку.
— Ну, буде, буде. Старе вже й нецікаве.
Вона хутко підійшла до рояля й почала щось грати. Чоловіки ще перекинулись кількома фразами, а потім сіли й стали мовчки слухати.
Трохи пізніш інженер Хикавка раптом глянув на годинника й заметушився, збираючись іти.
У коридорі він похмуро потяг востаннє цигарку, потім повагом одяг пальто, узяв стека й став прощатись з господарями. А я мерщій пішов до себе.
Весна з кожним днем буяніє й рветься до мене у вікна. Хвилі вітру вриваються у відчинену кватирку, зачіпають мені чуба й грають на нім, як на дзвінкій кобзі.
Я, стиха облеліяний цими поривними пестощами, на який час кидаю роботу і, заплющивши очі, прислухаюсь. Скільки туги, скільки нестримно-шаленої, безглуздо-метушливої нудьги світу вчувається в тих весняних поривах!
Мені стає лячно й неприємно,— ніби хто обсипав морозом.
Життя! Яка це страшна й безглузда річ! Але хто закрутив його й пустив дзигою? Куди воно йде й для чого? До якої мети? Хто й коли може сказати про це?
Я з люттю тягну себе за чуба й почуваю, як до нестями болить мені голова.
Тоді шпурляю свій переклад у куток і виходжу. Пробираюсь у кінець міста в якийсь зачинений, забитий парк. Всюди ще зеленіють крихкі тальники, але земля яскраво чорніє й пахне ріллею. І цілий день б'є мені в обличчя вітер, шпигає колючими голками, і я вертаюсь до міста й несамовито метушусь з якимись порваними, хаотичними думками.
— Про що він шелестить?
Мені хочеться розірвати собі груди, розпорошитись і розлетітись порохом у вітрі! Додому сьогодні вертаюсь зовсім пізно і, роздягтись, зразу ж падаю в ліжко.
З приміщення професорового долітає до мене якийсь роздратований, але глухий говір, та я не хочу вслухатись, повертаюсь до стіни й хочу присилувати себе до сну.
Я не знаю, скільки я спав, але крізь сон раптом чую гострий розпачливий крик, що ріже мене просто в серце. Я протираю очі й прислухаюсь, але крик, на мить обірвавшись, знову ще дужче й гостріш. Моторошний холод геть знепритомлює мене, але я силуюсь опанувати це чуття й мерщій схоплююсь з ліжка, прислухаючись, звідки йдуть ці звуки.
Тепер виразно їх чутно на приміщенні професора. Я мерщій накидаю на себе одежу й біжу в коридор. Там, ще вагаючись, я стою якусь хвилину, тоді, зважившись, рішуче відчиняю двері й заходжу.
І в ту ж мить у вітальню вискакує дружина професорова. Волосся її збито кошлами, легенький капот розхристаний, і крізь мережку на сорочці видно рожеві груди. Вона дивиться непорушно-великими зляканими очима.
— Ради Бога, сюди! Швидше! Швидше! Вона бере мене за руку й тягне в кабінет.
— Швидше, швидше! Він ще теплий... Я вриваюсь до кабінету й застигаю.
Просто перед мене стоїть професор, але він на диво страшно високий і незграбно витягся. Я здивовано придивляюсь і помічаю, що ноги професорові чомусь бовтаються в повітрі, не досягаючи підлоги.
Підстрижені вуса йому покололись зморшками й ворушаться, як у кота. І тільки поглянувши вгору, бачу рівну мотузку вдвоє, причеплену до стелі на гака.
І раптом тіло моє проймає дріж, в обличчя гостро сіпає, й зуби починають цокотіти. Я почуваю — ще мить, і я закричу несамовито й дико.
Але до мене підбігає професорова дружина й починає тормосити й шарпати за руку.