ЧИ Б'ЮТЬ ЩЕ ДЗВОНИ В ЛАВРІ НА ДЗВІНИЦІ?
Чи вже добіг до Криму той бігун?
Чи принц Конде сидить іще в темниці?
Що з моїм військом? Чи живий Богун? —
нічо не знаю. Каркає над нами.
І ліс шумить. Оце і весь мій світ —
оця фортеця й десь там за тернами
отой єдиний підзамчанський дід.
КОЛИСЬ, БУЛО, ТО ПІШИЙ, ТО КОМОННИЙ.
І німець мандрував, і київський спудей.
Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.
Отак колись незчуємося, де й
поділася та наша Україна.
І люди будуть, та уже не ті.
Лиш десь там туга у степах чаїна
та рушничок зотлілий на хресті…
НЕМА ШРАМКА — НАВІДУЮСЬ ДО ДІДА.
От де мені ще добре, так це тут.
І груша є, і хто ж його провіда?
І мальви — здичавіли, а цвітуть!
Цей дід гончар на гетьмана лихий.
Все лає Хмеля, що така розруха.
Із ним не побалакаєш, глухий.
Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.
Все крутить круг свій і гуде як джміль.
А лає так, що годі й повторити.
Ну, а що я і є той самий Хміль,
чей не потреба говорити.
ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.
Призвів людей іще до 'дної пастки.
Чи ця поразка — це уже кінець?
Чи лиш початок іншої поразки?
БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРІ СВІТЯТЬСЯ!
Десь там Суботів, десь там Січ…
У Волині є око Світязя.
Воно також дивиться в ніч.
Вже чути з пущі липу переквітлу.
Нічного неба незглибима твердь.
Я слухаю вночі правічний голос вітру.
Щось стогне у дворі. То ходить моя смерть.
Славетно жив. Кінчаю сіромашне.
Моїх думок безсонних чорторий.
Як виє вітер, наче йому страшно
і наче сумно, наче він старий.
БОЮСЯ НОЧІ, В НІЙ НЕМАЄ ДНА.
Життя прожив — і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.
То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі —
а він лежить. Сахнешся мимоволі.
НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТІННІ.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
япинуваті скорчені корчі.
І СНЯТЬСЯ СНИ, ГІРКІШІ ВІД РОПИ.
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій — поле з черепами.
Їх вивертають з ґрунту лемеші.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою…
ЧЕКАЮ ЛИХА. ЗВІДУСІЛЬ. ЩОМИТІ.
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.
Чого мені? Нажився я доволі.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде…
А ВІДЬМА ВСЕ ЗВІДДАЛЕКИ.
Тернову хустку пов'язала.
— Не гримай на мої думки.
Я ще ж нічого не сказала.
Та й каже: — Я вже у такому віці,
що вже сиджу як пташечка на вітці.
Оце сміюсь, балакаю, клюю,
а завтра — пурх! — та вже і у раю.
То що, й нічого. І не буде відьми.
Ніхто тебе не гризтиме, та й все.
А хто ж тебе, самотнього, обійде?
А хто ж тобі поїстоньки внесе?
ЦІЄЇ НОЧІ ХТОСЬ ЛОМИВСЯ В БРАМУ.
Бродячий циган ночувать забрів.
І циганча, ні голе, ані вбране,
просило їсти. Я його пригрів.
Він, може, й злодій.
Що в нас красти зрештою?
Що, крім душі іще в нас грабувать?
Сміється циган блискає сережкою:
— Тут — каже — кіньми пахне.
Не треба підкувать?
Отак ми й живемо, на юшці та на рибці.
Купив у діда ще одне горня.
І циган з циганчам,
погравши нам на скрипці,
іще лишився. І не вкрав коня
ШРАМКО СКАЗАВ, ЩО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ВМЕР.
Предивно вмер, таким раптовим робом.
Щось чимсь запив з панами у четвер —
в суботу військо вже іде за гробом.
Його везуть в просмоленій труні,
у Вишневець, щоб встигнути до смерку
Прийшов кінець такому сатані.
Безславно вмер, не лицарською смертю.
На нім каптан, пантофлі і ковпак.
Вже не гусарська одіж, не крилата.
Ридає військо доблесне, — ще б пак!
Коли ще світ такого вродить ката?
По зливі й досі не протряхлий шлях.
Багнюку місять коні довгохвості.
Труна з мерцем двигтить на стругулях,
не додає поваги йогомосці.
МЕНІ ЦЯ ВІСТЬ БУЛА ЯК ГРІМ ІЗ НЕБА.
Я тихо мовив, тільки і всього:
— Хвалити Бога, я дожив занепаду
страшного ворога свого!
Не поглумлюся і не відомщу —
що у пантофлях, що такі доспіхи.
Єдиний Боже, да не допущу
в своєму серці темної зловтіхи!
На срібляну іконку помолюсь.
На кам'яному ложі постелюсь…
Глибока ніч. Віконце як більмо.
Зброяр і джура сплять вже, поморились.
І лицар спить. Ми мирно живемо.
На тому світі всі вже помирились.
НУ, ОТ УЖЕ І ВОРОГ МІЙ ПОМЕР.
Мені б радіти. Радості немає.
Якийсь я весь потовчений тепер,
Що вже аж душу холодом проймає.
Важка мені хвилина моя кожна.
Здорожився, пора б і припочить.
У Чигирин — чого? У Суботів — не можна.
Там кожна річ у хаті Геленою кричить.
Там все мені страшне. Той шлях під яворами.
Той рідний мені дім, що так його беріг.
Там кінь той заірже. Там шибениця брами.
Там зрадою осквернений поріг.
ЧИ НА ТВЕРДОМУ СПАТИ Я ОДВИК?
Чи так чогось… Лежу, дивлюся в морок…
Душив мене під ранок домовик.
Приснилося, що впав на мене сволок.
А відьма мене будить, а відьма припадає:
— Та встань, та з'їж, та випий, хоч вилай, хоч завий!
Ой Боже, що робити? Людина пропадає.
Як пив, то було краще. Хоч видно, що живий.
СПАСИБІ ВІДЬМІ, ВСІХ НАС ТУТ ДОГЛЯНУЛА.
Тепер пішла, і десь її нема.
Вночі тут ходить пані порцелянова.
Але ж вона своїх гостей прийма.
Рудий мисливець сходить з гобелена.
Тінь сажотруса з комина ковзне.
А це вночі приходила Гелена,
але крізь лід не бачила мене…
ВЕДЕ ВЖЕ ДЖУРА КОНЕЙ ДО РІКИ.
Зброяр на вежі хреститься. Світає.
Немає відьми. Тільки їжаки.
Щось довго відьма на цей раз літає.
Було, й раніше до містечка йде,
обв'яже ликом постоли страпаті.
— А де ж мітла? — питаю.
Каже: — Е!
Найзліші з нас літають на лопаті.