Що зброя в короля не те що наші пристрої?
Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?
А я мав жменьку турків із Силістрії
та Тугай-бей ногайців нам привів.
Що хан Гірей не кращий із Гіреїв?
Татари добрі воїни. А він —
аби набрать невільниць для гаремів.
Це хан-здобичник, воїн не для війн.
Що наше поле тужить за сівбою?
Що коні харапудяться в грозу?
Що в тих походах — поки діждеш бою —
возами хворих з табору везуть!
Що я мав привід для тяжких суґестій?
Що чув прилюдне глузування й сміх?
Принижений, покривджений на честі,
я переможцем бути вже не міг.
Що був туман? Що третій год розруха?
Що військо потерпало від дощу?
Кому скажу і хто мене послуха?
Чи ж думав я, що край занапащу?!
ДУМКАМИ ЗА НІЧ ДУШУ НАТОМИВ.
Ліси шумлять, моє зелене віче.
І знов той самий півень-будимир.
Села нема, а півень кукуріче.
Ізвідки б то? Усе ж тут поруйноване.
Нема притулку півню ані псу.
Лиш дикі звірі в заростях зіноваті
незриму здобич іклами пасуть
Та кози, недострелені панами,
усе ще ходять вільно табунами.
Стоїть в підзамчі здичавілий сад.
Двори стоять вже не двори, а згадка.
Було село димів на п'ятдесят,
тепер хоча б одна-єдина хатка!
Лиш на хресті зотлілий вже рушник
кудись летить у вирій піднебесний
Знущання. Знищення. І зник
народ замучений і чесний.
ЦЯ ТІНЬ ВІКІВ — ФОРТЕЦЯ НАД ЯРАМИ.
Учора обійшов її кругом.
Надибав хатку. Дві віконні рами
обтягнуті свинячим бордюгом.
На живоплоті глечики взірчасті.
В подвір'ї світить ребрами гарба.
І курка глинястої масті
вівсяне триння розгріба.
А ось і той, що будить мене вранці.
Тут навіть пес на мене загарчав.
Це, значить, я. А це мої підданці —
єдиний позосталий тут гончар.
Дідусь бурчить, як завше дідугани.
Що все не так, не те що в давнину.
Верстат свій крутить босими ногами.
Гладущики сміються на тину.
В городі піч, на гудинні череп'я.
Старенька хата, крита очеретом.
І каже дід: — Оце вже ледь ходжу,
а ще кручу оцього обертаса.
Колись, було, конячку запряжу
та й повезу у Паволоч на Спаса.
Тепер уже нема тих ярмарків.
Тих діточок, того земного раю.
То я оце їм пищики роблю
та й сам собі у ті свистульки граю.
Котрий вже рік ні горнятка не спродав.
А ти звідкіль? По ділу чи гульма?
Ге, — каже, — гарні свищики, а спробуй.
Ну, але що ж, коли дітей нема.
То я в нього купив. І не сказав, що гетьман.
Посиділи. Садок. Листочки шелестять.
А що, якби впізнав? То так би мене гетьнув!
Мені те Берестечко ніколи не простять.
І САМ Я НЕ ПРОЩУ СОБІ САМОМУ.
Це також промине? Як кажуть: о-ля-ля!
Отут ти помилився, премудрий Соломоне.
Поразка — це поразка. Вона нас істребля.
ПО Я ТЕПЕР? НАЙНИЖЧИЙ ІЗ НАЙНИЖЧИХ.
Одна поразка — і пропало все.
Вже що ж мені робить, хіба свистіти в свищик
та їсти той куліш, що відьма принесе.
АЛЕ Ж ВІН БУВ, ТОЙ КОРСУНЬ, ТА ПИЛЯВА!
Я виграв би ще тисячу Пиляв!
Моя рука, чого ж ти стала млявою?
Мій розуме, чого ж ти занепав?
Де моя добра слава у народі?
Я вже як прах своїх сороковин,
Мене кляли на Масловому Броді.
Мені уже не вірить Чигирин!
Мене вже можна голими руками.
Пора міняти шаблю на патик.
О де ж мої полковники з полками?
Де мій Богун, Пушкар і Джеджалик?!
Де слів моїх пекучі атраменти?
Моєї долі не глухі кути?!
Мені вже так. Мені вже або вмерти.
Або воскреснуть і перемогти.
ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ…
Й ой, та як сісти та подумати — думи посивіють.
Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
Третій не знає, хто його мати.
Один за тебе умре!.. Другий тебе продасть..
Третій не знає, хто його й мати!
Гей, та як сидів же я у хана під вартою,
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.
То я й кажу йому: — Синку!
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.
Співала ж вона "Котка" над тобою.
Тулила до серця, навчала казати: "Мамо"!
А "тато" не вчила, плакала.
Як там тебе — Гасан, Мехмет, Алі?
Тебе ж приніс лелека на крилі!
Оце ж ти чуєш мову не чужу.
Ти розумієш, що тобі кажу?
Мовчить. Дивиться. Повертає до мене списа.
А я кажу: — Та забери свою залізну штрикавку!
Я ж не тікаю.
Це ж земля твоєї матері!
Невже ти сам мене не відпустиш?!
Та так легенько одвів його спис рукою.
Й ой, та як крикне ж він вовчим голосом!
Татари збіглися, обступили.
А він мене списом припер до намету
та так суверделить мені у груди,
щоб татари ж бачили,
що він татаріший!
А я балакав із тобою ще,
кліщак, перевертень, убоїще!
Син полонянки, татарчук.
Насіння чорної забави.
Ти не людина, ти — ярчук.
Собака з вовчими зубами!
А очі що ж? Це тільки масть.
Хоч би ж не думать, задрімати…
Один за неї умре. Другий її продасть.
Третій не знає, хто його й мати…
СТРАШНА ЦІНА ВОРОЖОЇ НАВАЛИ.
Терни як люди. Люди як терни.
Отак ми пожурились, отак ми й поспівали.
І я без голосу, й бандура без струни.
АЖ ОСЬ НАРЕШТІ ТАМ, УДАЛИНІ,
з'явилась ніби цяточка єдина.
Два дні дивився — ну то йде чи ні?
А то будяк. Я думав, що людина.
ЯКА САМОТНІСТЬ! З ТЕМРЯВОЮ ЗЛИВСЯ.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям;
Та й знов нікого, знову я один.
Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборонна.
Смутні мої самотні вечори.
Оце вже й все. Отут я і причалю.
Принижена душа не піднімає віч.
Допалюю життя. Останній хмиз печалі
потріскує, горить в мою високу ніч.