бою? '
Підвівшись, одразу маліє, миршавіє, але на його обличчі така рожева усмішка, що ти просто повинен забути про все, зобов'язаний забути про все інше. Простягнуті до тебе долоні добрі й м'які: від імені родинного міста, від себе особисто; ми щасливі бачити вас у себе, дорогий наш! Переконуєш себе, що ніколи про це не думав і не згадував, однак усе лежить у пам'яті,.як і спогад про хліб з гірчицею. І навіть те, що ти мав намір помститись. Такий намір був.
Як він тоді казав? Ага. "Це знову ти, мій юний друже, ну що там у тебе знову",— ти простягаєш йому рукопис, як власну душу, ти віриш йому — він відома людина, професійний літератор, він для тебе суддя, арбітр, авторитет, він тримає у своїх руках твою долю, чи то пак рукопис, ти мнеш пальцями свій старенький берет, сліди на паркеті від твоїх заболочених ніг, він відгортає твердий манжет — дивиться на годинник. "Знаєш, я не зможу зараз зайнятися тобою, прийди завтра о третій",— ти приходиш о третій, о п'ятій, через день і ще раз — через тиждень, і він зі щирим співчуттям говорить: "Ти знаєш, я не зрозумів, що ти хотів сказати своїм писанням, усе це складно й примітивно воднораз, я раджу тобі,— по-батьківському торкається мого плеча,— покинь писати, краще один раз пережити гіркоту розчарування, аніж потім усе життя мучитись ураженим самолюбством". Забравши рукопис і переконавшись згодом, що він його так і не читав, ти, на жаль, поняття не мав про розквітлу гілочку бузку чи мімози, тепер же він тобі каже: наше місто славилось... Ти вже не слухаєш, чим славилось місто,— а втім, чим же воно славилось? — ти дивишся на нього й починаєш розуміти, що всі твої смішні й наївні плани дитячої помсти полетіли шкереберть, увесь твій тріумфальний вхід до міста зведений нанівець — він же нічого не пригадує, він гадає, звичайно, що допомагав тобі, виводив у люди, він — виводив у люди. Яка там помста? І хіба щось у цьому місті тобі потрібне, окрім тієї жінки з вузенькими плечима у волохатому зимовому пальті? І коли ви зустрічаєтесь знову, ти в маленькій, безлюдній вуличці повертаєш її обличчям до себе: під пасмом прямого, вогкого від тієї ж сірої мжички волосся бачиш її губи, на нижній — вузенька смужка помади, решту вона "з'їла", без помади губи беззахисні й зовсім дитячі, ти цілуєш її, ти цілуєш ті губи, вона не відсторонюється.
"Бачу перед собою гілочку березневої мімози, гілочку ніжної мімози",— кажу я, але це вже не допомагає, не треба уявляти собі безглуздих речей, адже я ніколи не входив у своє рідне місто тріумфальним маршем, фанфари не лунали,— більше того, я ніколи не покидав цього міста надовго і, переживши гіркоту розчарування один раз, усе життя продовжую страждати від ураженого самолюбства. Та чи продовжую?
Вдоволений з моєї уважної міни, в. о. знову щось говорить, і я починаю розрізняти слова та їхній зміст; художня рада, виявляється, дасть належну оцінку роботі Марковського, я хочу,— запевняє в. о.,— щоб колектив і сам дипломант зрозуміли мене правильно: єдине, чого я намагаюсь досягнути таким принциповим підходом до вистави,— це допомогти молодому режисерові позбутись помилок, якщо він погодиться з моїми зауваженнями, дещо можна буде порятувати, ніхто не мав наміру заважати йому, ніхто не втручався у репетиційний процес, поки не з'явилась необхідність, поки відповідні сигнали... так, так, так, відповідні сигнали. І цей нездоровий розголос у місті. Подумайте тільки: то ви ж самі не докличетесь цих газетярів, а то маєш — дзвонять і питають, коли можна взяти інтерв'ю — в кого? в цього недопеченого режисера? яке інтерв'ю, що він може сказати? Про нашу трупу, про театр — та хіба ж він їх знає? А свої "концепції" йому доведеться притримати при собі. Я не маю нічого проти. Нехай одержує свій диплом. Напишемо йому характеристику. Все як слід. Копію протоколу обговорення вистави. Він ще має час попрацювати. Ви ж будете на вечірній репетиції?
Але якщо художня рада,— подумав я,— дасть належну оцінку роботі Марковського (належну оцінку!), то навряд чи він опісля цього спокійно одержить свій диплом. І де ж той розквітлий кущ бузку?
До речі,— похопився в. о.,— я забув сказати... Ми не могли вас відпустити до Москви на семінар, але тепер, після всіх клопотів, у вас таки з'явиться змога поїхати. Треба довести до кінця одну справу,— в. о. витримав паузу, піднявши вгору брову, може, чекав, що я кинусь дякувати, я думав тим часом, яка то може бути справа, ніяких особливих справ не передбачалось досі, і як так вийшло, що виникла потреба поїздки, так враз і несподівано, але, не маючи відповіді на ці запитання, уявив собі автобус, який везе мене з аеропорту до Москви; буде нагода зустрітись із знайомими та приятелями, посидіти в затишку кав'ярні Всесоюзного театрального товариства, перехопити когось із знайомих драматургів і розпитати про нові чутки з приводу нових п'єс, а то й побувати на засіданні секції драматургії.
Ах, розквітлий кущ бузку! Сьогодні я, здається, не залишив сантиментів на своїй загумінковій вуличці, не розтряс їх у заболоченому автобусі, бо мені перед очима стояла простора московська площа, дрібненький сніжок падав на коліна замисленому, по-своєму відосібненому од решти світу Островському, а зовсім в іншому місці просто з вулиці сунула черга до театру Маяковського. Пошуки квитків, черги до адміністраторів, сидиш, як студент, на східцях і забуваєш, що хтось може підійти і зауважити: шановний, але ж вибачайте, у Великому театрі — на східцях? В такому майже статечному віці?
Значно пізніше починаєш аналізувати — котрась вистава заграна, розтріпана й не тримається купи, ані трохи не краще, ніж у тебе вдома, в твоєму театрі; а там — насильно використана форма геть знищила сутність самого слова, а в іншому випадку — надто вільне поводження з класикою, і що зробилося останнім часом з "Современником", це ж був такий театр! Це вже потім, однак,— аналізуєш, сперечаєшся й доводиш своє, а спершу — спраглий тільки нових видовищ і акторської гри, гасаєш по величезному місту в пошуках квиточка, контрамарки, записочки, вхідного... І все це, вся суєта, клопоти, пошуки, телефонні дзвіночки, улесливі слова до адміністраторів — тільки задля того, виявляється, щоб натрапити на день, коли нема нічого — ані вистави, яку хотів побачити, ані квитка, бо його перехопили, виявляється,— і ось нема нічого, крім вільного часу, нарешті — вільного часу! — щоб зайти в кав'ярню чи в ресторан — ну, принаймні Центрального будинку літератора,— випростати під столиком втомлені ноги, недбало розглянутись за знайомим обличчям — і на таке обов'язково натрапиш,— запросити колегу до свого столика, замовити обід на двох на всі зекономлені досі гроші (адже пив тільки каву й заїдав рукавом) — і замість сподіваного столичним колегою протяглого зітхання: "ах, Москва!" — після другого келиха шампанського зверхньо (або й недбало) повідомити: ти знаєш, я тут бачив у вас одну виставу... в малому залі... прекрасний кунстштюк, режисер — з наших країв, жаль, не встиг зустрітися з ним, не маю ані хвилини часу... а так, то було щось варте уваги, а решта — так, може бути, а може й зовсім не бути,— і поволеньки надрізати шматок м'яса на тарілці, навіть не дивлячись на колегу; що порадиш, не духом же —єдиним...