Раптом перед ним з'явився один з батьків. Бембі не чув, як він підійшов, тому злякався. Цей старий олень був сильніший, вищий на зріст і гордовитіший за всіх, яких Бембі бачив досі. Його шуба палала темно-рудим полум'ям, але голова вже сріблилася сивиною. Над прищуленими вухами могутньо здіймалася розлога корона, всипана чорними перлами.
Старий олень суворо глянув на Бембі. — Чого ти кричиш? — спитав він.— — Мати зараз не має ЧасУ для тебе.
Бембі тремтів від страху, не наважуючись ВІДПОВІС-гйі
— Ти не можеш побути сам? І не сором тобі? Бембі хотів сказати, що йому вже не раз доводило<ці
лишатися самому, проте не міг і слова вимовити. Його взщі страшенний сором. А старий олень повернувся і зник, мсц| крізь землю провалився. Зник так раптово, як і з'явився 1 Бембі напружено дослухався, та не почув ані тупоту копиті ані шелесту листя. Тоді він вирішив, що старий олень десш поряд, і з усіх боків обнюхав повітря. Але дарма. Поблизу! нікого не було. Переконавшись, що він лишився сам, Бемб полегшено зітхнув. І все-таки йому дуже хотілося ще рааі побачитися з старим оленем і здобути його прихильність!
Бембі нічого не сказав матері про цю зустріч. Та тепер! він більше не гукав її, коли вона зникала. Блукаючи на самоті, він думав про старого оленя і палко жадав зустрі-І тися з ним. Він сказав би йому: "Бачите, я більше не кричу".
І тоді старий олень, може, похвалив би його.
Але Гобо й Фаліні Бембі розповів про свою таємницю! Вони слухали його, затамувавши подих: з ними в житті нічого такого не траплялося.
— Ти не злякався? — схвильовано спитав Гобо. Ще б пак! Бембі злякався, щоправда, не дуже.
— Я б страшенно перелякався,— признався Гобо. Бембі пояснив, що він не дуже боявся, бо старий оленя
був надзвичайно гарний.
— Це б мені мало зарадило,— сказав Гобо.— Я, ма буть, не насмілився б і глянути на нього. Коли мені страшно, у мене рябіє в очах, я нічого не бачу, а серце так калатає, що я аж задихаюся.
Фаліна ж, почувши розповідь Бембі, глибоко задумалась і нічого не сказала.
Коли їм знов довелося зустрітись, Гобо і Фаліна кинуї лись назустріч Бембі. Вони, як і Бембі, знов були самії
— Ми тебе весь час шукаємо! — вигукнув Гобо.
— Так,— поважно сказала Фаліна.— Ми тепер знаємо з ким ти зустрівся.
Бембі аж підскочив.
— З ким?..
Фаліна врочисто сказала:
— Це був старий ватажок.
— Звідки ти знаєш?
— Від своєї матері,— відповіла Фаліна. Бембі здивувався:
— Ви розповіли їй про все?
Брат і сестра ствердно кивнули головами.
— Але ж це таємниця! — обурено вигукнув Бембі. Гобо миттю став виправдовуватись:
— Я не винний. То Фаліна. Але Фаліна весело гукнула:
— Та годі тобі! Мені хотілося знати, хто то був. Тепер ми знаємо, і так набагато цікавіше!
Це переконало Бембі. Адже йому й самому кортіло дізнатися все про старого оленя. Фаліна розповіла:
— Це найблагородніший олень у лісі. Він ватажок. Немає нікого, хто б міг зрівнятися з ним. Ніхто не знає, де він живе, чи є в нього рідні. Мало кому пощастило хоч раз зустріти його. Інколи проходить чутка, що він помер, і в це вірять — так довго його часом ніхто не бачить. Однак потім він з'явиться на мить, і таким чином усі дізнаються, що він ще живий. Ніхто не насмілюється спитати, де він був. Адже він ні з ким не розмовляє, і ніхто не зважується заговорити з ним перший. Його шляхи нікому не відомі, проте всі знають, що він сходив ліс до найвіддаленіших куточків. Він зневажає небезпеку. Трапляється, що олені б'ються один з одним — інколи жартома, інколи й насправді. А з ним уже давно ніхто не бився. З тих, хто хоч раз колись мірявся з ним силою, нікого вже немає живого. Він — великий ватажок.
Бембі не сердився на Гобо й Фаліну за те, що вони вибазікали матері його таємницю. Він навіть був задоволений, бо довідався так багато важливого.
А все ж добре, що Гобо й Фаліні відомо не все. Так, вони не знають, що великий ватажок сказав Бембі: "Ти не можеш бути сам? І не соромно тобі?" Тепер Бембі радів, що втаїв це: адже Гобо і Фаліна все одно пробовкнулись би, і він став би посміховиськом усього лісу.
Цієї ночі, коли зійшов місяць, повернулася мати — раптово з'явилась під великим дубом край лугу. Вона тихо стояла там і дивилася на Бембі. Він одразу помітив матір і кинувся до неї. Ця ніч принесла Бембі нову подію.
Мати була втомлена і голодна. Цього разу вони не довго гуляли. Мати стала вечеряти на лузі, де здебільшого їв уже й Бембі. Потім вони обоє заходились ласувати молодими пагонами на кущах і незчулись як заглибилися в ліс. Несподівано зашумів чагарник. Перше ніж Бембі встиг усвідомити, що сталося, мати закричала злякано і збентежено:
— А-о... ба-о!
І враз Бембі вгледів, що з-за кущів з великим шелестом і тріском вийшли здоровенні незнайомі істоти. Вони були подібні і до Бембі, й до матері, й до тітки Ени, і до інших його родичів, але такі могутні, такі високі на зріст, що доводилося задирати голову, щоб роздивитись їх. І тоді Бембі теж раптово закричав щодуху:
— А-о... ба-о... ба-о!
Він не розумів, чому кричить, але не кричати не міг.
Гурт поволі минув їх. Три, чотири велетенські незнайомці, один за одним. Наостанку з'явився ще один, найбільший. З його шиї спускалася буйна грива, а голову вінчало ціле дерево. Бембі аж подих перехопило. Його огорнуло якесь дивне почуття, і він закричав на всі груди. Це не був звичайний страх: просто він ніколи ще не здавався сам собі таким малим і мізерним. Навіть мати й та в його очах ніби дуже поменшала. Соромлячись самого себе і водночас тремтячи з жаху, він горлав:
— Ба-о!.. Ба-а-о! Від крику легшало.
Незнайомці зникли. Мати замовкла. Тільки Бембі ще тремтів і час від часу коротко скрикував.
— Заспокойся,— сказала мати.— їх уже немає.
— Ох, мамо,— прошепотів Бембі.— Хто це був?
— Не бійся, небезпеки немає,— мовила мати.— Це наші могутні родичі... Вони великі й благородні, ще благородніші за нас
— І вони нам нічим не загрожують?
— По-моєму, ні,— мовила мати.— Щоправда, кажуть Усяке, але я не знаю, чи варто всьому вірити. Мені й моїм знайомим вони не зробили нічого лихого.
— А чого б їм робити нам щось лихе? — вголос міркував Ьембі.— Адже вони наші родичі.