— Ми йдемо на луг трохи обсохнути на сонді,— сказал Спочатку він тільки здивувався, потім відчув неспокій, мати. дал; його охопив страх, який врешті змінився глибокою,
— О, це чудова думка! — скрикнула білка.— Ви та"безиадійиою тугою. Довго лунав його розгублений, сумний розумні! Я завжди кажу, що ви страх розумні! поклик. Ніхто не відгукувався, юхто не з являвся.
Вона скочила на вищу гілку. Дарма він прислухався і принюхувався.
— Справді, ви не могли придумати нічого кращого, піц Нікого не було.
піти зараз на луг! — вже звідти гукнула вона. Потім лег І він знов кликав. Тихо, благально: ким стрибком досягла верховіття дуба.— Мені теж хочеть — Мамо!.. Мамо!., ся вгору, до сонця. Я дуже змокла. Хочу дістатися аж н; Дарма.
вершечок,— торохтіла вона, не дбаючи про те, слухає і Охоплений відчаєм, він побрів, сам не знаючи куди, хтось чи ні. Спочатку йшов знайомою стежкою, зупинявся, кликав
На лузі вони вже застали багато знайомих. Там б.уматіР 1 невпевнено рушав далі, зляканий, безпорадний, і заєць зі своєю родиною, і тітка Ена з дітьми, й чимал?асмУчении-
інших їхніх друзів. Сьогодні Бембі знову побачив батьків Він ішов усе далі й далі вже незнайомими стежками і по
Вони повільно вийшли з лісу з двох боків, а потім з'явив<ітРапив У якусь зовсім чужу місцевість.
ще й третій. Зберігаючи відстань, вони так само повол 1 вРаз почув два дитячі голоси, що, як і він, гукали:
пішли понад узліссям, ні на кого не звертаючи уваги й на ~ Мамо!.. Мамо!..
віть між собою не розмовляючи. Бембі дивився на нт В'н зупинився і прислухався.
з шанобливим захопленням. Мабуть, це Гобо і Фаліна. Ну звісно, це вони.
Потім Бембі розмовляв з Фаліною, Гобо й ще з кільком! В.ін швидко побіг і незабаром побачив крізь листя дві оленятами. Він запропонував трохи погратись. Усі погодііРУда шУ°ки. Гобо і Фаліна! Вони сумно стояли під кущем, лись, і вони почали кружляти по лузі. Фаліна була наііггоитУлшшшсь одне до одного, і кликали: невгамовніша з усіх — весела, спритна, щедра на витівки ~ Мамо! Мамо!..
А ось Гобо скоро втомився. Коли була гроза, в нього забс Почувши шелест у чагарнику, вони зраділи, та як поба-ліло серце, і біль ще й досі не минувся. Гобо взагалі бл'іЧШІИ' Щ° це всього-на-всього Бембі, не могли сховати роз-хворобливий, але Бембі любив його за добрість. Щопрае*арУван.ня— Все ж таки їм стало трохи легше на серці, да, Гобо завжди був трохи сумний, але намагався не по зрадів по-справжньому: він тепер не почував
казувати цього. _ ™ким самотнім.
Моя мати пішла кудись,— сказав Бембі. Настав час, коли Бембі спізнав смак шовкової трави ]-. Наша теж! жалісно озвався Гобо. ніжних пуп'янків і солодкої конюшини. І тепер, коли вії _Ригн,чені, вони дивилися одне на одного, тягся до матері, просячи їсти, вона часто проганяла йоі'<> ", де вони могли дітись? — спитав Бембі, ледве стри-
"уючи сльози.
— Я не знаю,— зітхнув Гобо. Йому знов стало дуже погано на душі.
Раптом Фаліна сказала:
— Мабуть... вони в батьків.
Гобо й Бембі вражено поглянули на неї. Це чомусь налякало їх.
— Ти так гадаєш?... — тремтячим голосом запитав Бембі.
Фаліна й сама тремтіла, але вигляд у неї був такий, ніби їй відомо більше, ніж вона може сказати. Насправді вона нічого не знала. Фаліна й сама дивувалася, як їй таке спало на думку, буцімто матері зараз у батьків. Проте, коли Гобо й собі спитав: "Ти так гадаєш?", вона багатозначно й таємниче повторила:
— Авжеж, я певна.
Фалінин здогад принаймні заслуговував на те, щоб над ним подумати. Проте Бембі не міг заспокоїтися. Він був занадто схвильований і сумний, шоб над чимось думати.
Він не міг навіть стояти на одному місці й рушив далі. За ним Фаліна та Гобо; всі троє голосно гукали:
— Мамо!.. Мамо!..
Аж ось Гобо й Фаліна зупинилися; далі йти вони не наважувались. Фаліна сказала:
— Навіщо? Мама знає, де ми, лишаймося тут, Гобо, щоб вона знайшла нас, коли прийде.
І Бембі пішов далі сам. Він пробрався крізь гущавину, вийшов на невеличку лісову галявину і раптом ніби вкопаний зупинився на місці...
Там, на протилежному боці галявини, у високій ліщині стояла якась невідома істота. Від неї тхнуло гострим духом, чужим і нестерпно важким.
Бембі не міг звести очей з незнайомця. Той стояв випростаний, дуже високий і вузький, з блідим обличчям, зовсім голим біля носа й очей, страхітливо голим. Нестерпним, холодним страхом віяло від того обличчя, але водночас і якоюсь дивовижною, паралізуючою силою. Для Бембі була тяжка мука дивитись на це обличчя, і все ж таки він не міг звести з нього очей.
Незнайомий довго стояв непорушно. Потім простяг ногу, що була так близько від обличчя,— Бембі спершу навіть не помітив її. І враз він побачив цю страхітливу
оГу, випростану в повітрі.— одного того руху було досить, б Бембі мов вітром змело з місця.
Він миттю пірнув у гущавину й наосліп побіг лісом.
Звідкись узялася мати, і вони щосили помчали поряд через кущі й чагарники. Мати, яка знала стежку, бігла попереду, Бембі — за нею.
Так вони бігли, аж поки опинилися перед своєю хижкою.
_ Ти... бачив? — тихо запитала мати.
Бембі не міг відповісти, йому забило дух. Він лише кивнув головою.
_ Це... був... Він! — сказала мати.
І вони обоє здригнулися.
Тепер Бембі дедалі частіше доводилося лишатись самому. Проте він уже не відчував такого страху. Мати зникала, і хоч би він скільки її кликав, однаково не приходила. Та несподівано вона з'являлася й була з ним, як і колись.
Якось уночі, знову покинутий, він блукав лісом. Цього разу він не знайшов навіть Гобо з Фаліною. Світало. Над кущами, на сірому тлі неба, вимальовувалось верховіття дерев. У чагарнику щось зашаруділо, шелест усе ближчав, і раптом з'явилася мати. Вона була не сама. Бембі не встиг розгледіти, хто біг поряд з нею,— тітка Ена. батько чи хто інший. Але матір Бембі пізнав зразу, хоч вона швидко майнула повз нього й зникла в лісі. Бембі почув її радісний крик, і йому здалось, що в її голосі, крім радості, пролунали й нотки страху.
А іншим разом, удень, Бембі довго-довго блукав сам У гущавині, аж поки його охопив розпач і він почав кликати матір. Не те щоб малий злякався: він просто не міг більше терпіти самотності.