Белимелець

Страница 4 из 8

Иван Вазов

Удосвіта двоє втікачів уже були десь аж біля села Влашко, у відрогах Стара-Планини. Славчо не залишив дружину в Белимелі, бо добре знав, що тепер турки помстилися б на ній. Вона не змогла б переконати їх, що невинна в убивстві Ахмеда-аги — навіть дитині ясно, що не хто інший, як вона його вбила, аби звільнити чоловіка від пут. Обоє й мови не заводили про це... Вони разом кинулись бігти, гнані одним почуттям, і навіть подумати не встигли про наслідки, які матиме втеча Велкани. Лише коли посідали на високій, відгородженій зі сходу буковим лісом луговині, згадали про те, про що досі не думали: перед Велканиним зором спливли її дитина й дім. Вона покинула їх напризволяще! Родичів у Белимелі вона не мала, отож і не могла сподіватися, що хтось візьме до себе Владка та догляне дім. Коли небезпека минула, ця нова й виснажлива тривога пройняла все її єство.

— А як же Владко? Як же дім?

— Під три чорти дім,— буркнув Славчо, перемотуючи обмотки.

— Ти, Славчо, господарства не вів, тобі воно не болить... Хіба гайдук про дім дбає?

— Мені тільки за Владка душа болить... А дім — хай хоч западеться.

І Славчо, насупившись, почав пильно вдивлятися в глибину' букового лісу, мовби хотів там щось розгледіти,

— Та й я ж про Владка тобі кажу, чоловіче,— знов озвалась Велкана.— Хто ж його тепер догляне, бідолашного?.. Уб'ють вони його... Що нам робити, Славчо?

— А що робити? Йти далі.

— Йти далі, йти далі... Боже милий! А як же Владко? — простогнала Велкана й затнулась, зустрівши суворий погляд Славчо.

Певно, Славчо мав причини бути суворим, а може, якесь лихе передчуття насторожувало його.

Наближався ранок. На сході займалася зоря. Повіяв ранковий вітерець і стиха загойдав гілля буків. Природа прокидалася; звідусіль долинали шуми пробудження, життя заявляло про себе першим вранішнім трепетом... Заспівали півні у Влашко, розігнавши хриплим кукуріканням сонну тишу. Над головами втікачів зашуміло віття, між ним промайнула пташка і сховалась у листі, ждучи перших променів сонця.

Якийсь час Славчо й Велкана мовчали. Смутні думки ятрили душу... Попереду — цілковита невідомість. І в цих горах день застав їх голих, голодних, беззахисних, гнаних... Велкана тужно зітхала. Серце її повнилось тривогою за Владка, очі — сльозами. Болісна, нестерпна була для неї розлука з коханим дитям, але вона не сміла навіть виплакатись перед чоловіком, бо й його чоло спохмурніло: певне, ті самі, а може, ще й тяжчі думки обсіли й серце Славчо. Але хіба він і досі боїться погоні, що такий насторожений? І Велкана запитала його:

— Славчо, чого це ти все прислухаєшся та придивляєшся?

І справді, Славчо прислухався; тривожний вираз не сходив з його обличчя; що ближчав день, то ясніше проступала тривога. Несказанно загострений звичкою завжди бути насторожі, його гайдуцький слух міг здалеку вловити найменший шум; його барабанні перетинки вмить розпізнавали найтихший шелест чи будь-який інший невиразний і незрозумілий звук і визначали, звідки він та від чого... Отож Славчо, певно, і стривожився, зачувши такий звук.

Він зробив дружині знак мовчати, став навколішки і знову почав прислухатися.

— То дерева шумлять од вітру,— сказала Велкана, щоб заспокоїти і себе, і чоловіка, бо вона чула тільки цей шум, а може їй лише здавалося, що чує.

— Ні, це кроки,— прошепотів Славчо.

— Кроки? Які кроки?

І Велкана теж стала навколішки й прислухалась... Новий повів вітру приніс із долини виразніші звуки.

— Справді, здається, хтось іде.

— І не один,— додав Славчо.

— Хто б це міг бути, Славчо? — стривожено запитала Велкана.

— Та хто ж, як не жандарми... Нас шукають,— відповів Славчо.

Літні ранки, як відомо, минають швидко, майже бігом. Через кілька хвилин утікачі раптом завважили, що вже зовсім розвиднілося, і крізь темне віття навколишніх дерев пробивається яскраве світло дня... Стало ясно видно всі предмети довкола... Цей раптовий перехід від сутінок до світла зробив становище втікачів дуже небезпечним, майже безвихідним.

Шум кроків ставав дедалі виразніший, а тому й страшніший. Але голосів не було чути: очевидно, переслідувачі, якщо це були вони, йшли сторожко і намагалися не шуміти, щоб самим краще чути.

У ті часи турецьким жандармам не завжди було безпечно з'являтися в цьому глухому гірському краї Болгарії: одне, що звичаї тут були дикі, а друге — що дух свободи й незалежності ще жеврів поміж тутешніх селян. Поява турецьких властей так розбуркувала села, що самим властям недовго було вскочити в халепу. У лісових хащах існували такі неприступні поселення, які ніколи не бачили жандарма, і влада його величності султана поширювалась на них лише формально: ніяких податків вони не платили, бо збирати їх там ніхто не відважувався. Ті дикі, богом забуті місця чимось нагадували країну албанських міридитів[4]. Жандарми — а Славчо таки не помилився, то вони йшли по його сліду,— жандарми повелися вкрай нерозважливо, кинувшись у цей гайдуцький край переслідувати розбійника: все тут було їм йуже, місцевості вони не знали і не могли сподіватися ні на те, що хтось дасть їм правдиві відомості, ні на будь-яку іншу допомогу від селян. Але смерть двох їхніх товаришів цієї ночі, два вбивства, вчинені так несподівано й зухвало, довели їх до нестями, отож вони, зневаживши небезпеку й усякі інші міркування, пустилися в погоню за вбивцями. А може, та зневага до небезпеки пояснювалась тим, що жандарми боялися відповідальності перед начальством за свою бездіяльність після вбивства мусульман.

Та хай там як, а Славчо і його дружині загрожувала страшна небезпека: здавалося, від смерті їм не врятуватися. Буковий ліс, як ми вже казали, доходив лише до того місця, де вони сиділи, а далі вгору, аж до вершини, простиралася широка полонина, яку хіба що на крилах можна було перелетіти, перш ніж турки вийдуть з лісу. Тому Славчо й думати не міг про те, щоб бігти вперед, а пірнути в буковий ліс на схилі й спробувати сховатися за стовбурами дерев було теж нерозумно: це означало б самому влізти в пастку, вибратися з якої годі й сподіватися.

Славчо мав лише кілька хвилин на роздуми. В його уяві постала кривава, страшна й відразлива, як голова медузи, картина нового полону із стусанами, кайданами, мордуванням і шибеницею. Від того жахливого видива Славчо осатанів — це вже не була звичайна рішучість,— його волосся стало дибом, а в очах з'явився вираз, який буває в розлюченого бика, готового трощити лобом стіни. Велетень-розбійник став ніби ще вищий, його руки судорожно стиснули руків'я заткнутого за пояс ятагана. Очевидно, він вирішив перестріти погоню й посікти жандармів на капусту. Та, напевне, це відчайдушне рішення миттю змінилося на інше, бо ятагана він не вихопив, а натомість кинувся до високого бука і з такою неймовірною спритністю поліз по його товстому гладенькому стовбуру, що за хвилину вже сховався в густій зеленій кроні.