Страшно й привабливо — хочеться і колеться. Шумить у голові, тьмариться думка, а подруга — як злий демон:
— Дурна!.. Поки молоді — дайош! Поки живеться — живи!.. Льоля, дурна!..
Блискають ув очах убори товаришки; лоскочуть, туманять мозок…
1 березня
Жорж Анті
…Він пішов, побіг на якісь збори. З якою радістю я б побігла вкупі з ним. Сиділа б, слухала… Потім із зборів додому. Розвела б примуса, приготувала вечерю, чай… Далі — спокійно спати. Ех!..
Так записати просиш, Жоржику? Ну, добре.
По весні то було. Пригадую добре, що в неділю чи в свято якесь. Я так чудесно з одним погуляла, як ніколи. Спершу в кіно побули, потім до парку поїхали. Годині о дванадцятій зібрались додому (гість раніше поїхав), як раптом підбігає до мене подруга Неля:
— Слухай! Діло трапляється.
— Що, де, як?..
— Ходім!
Я відмовлялась, але вона таки потягла. Відвела за кущі, і таке:
— Сотня, а то й дві накльовується!
— Ну й іди сама… їй-бо, не хочеться.
— Дурна! Гарненької треба! Зі мною не хоче!
Погодилась я.
— Та гляди, розворуши його добре!.. Та ти розумієш… І той… заводь якомога подалі, в глушину!..
Звела вона мене з одним. Хто він — важко було відгадати. А зодягнений добре, і по всьому було видко, що з грошима. Не первина була — пішли. Він п'яненький добренько був і все намагався, щоб швидше. Я ж вела й вела. Нарешті він уперся, як бик, і ні ногою далі. Бачу — людей нікого близько, й темнувато стало (місяць зайшов) — можна й тут. А все-таки відвела вбік, у густий молодий дубнячок.
— О, глянь, яке чудесне місце!.. Ну!
Почепилась йому на шию, і ми обоє повалились на землю…
П'ять, десять хвилин… А їх не було! Мені вже здавалося, що провалилась справа, як раптом почула обережні кроки. (Я почула, він — ні.) То були вони. Хутко накинулись на нього, і Ванька заткнув рога ганчіркою. Я вмент рукою по кишенях, витягла, що там було, й гайда.
Хоча це ж не за того попалися ми. Накрили нас за якогось Сеню. Така сама була історія: завела його, обчистила й додому приїхала. Навіть гроші перелічила — сто карбованців було, як тут налетіла міліція — і до бупру. Дурні, вбили його. Він пручався, так вони й пристукнули…
"Славній Льолі на згадку.
"Люба дитинко!
Я повік не забуду сьогоднішнього вечора. Повік не забуду тебе. Клянусь ім'ям комсомольця — правду кажу! Прости, Льолю! Я негідний самець. Я комсомолець — і пішов на таку річ… Знай же — надалі я тобі друг. І це я доведу тобі на фактах: кожної хвилини ти знайдеш у мені заступника. Моя адреса: Степна 33. Костік".
Слиняве хлоп'я! Потяглось за спідницею і розжалобилось. Бачила таких… А втім — може, і пригодиться. Копійка до копійки — голому сорочка.
3 березня. Сердився Жоржик, що гості пасуться в щоденнику. Полізе ж, гад, по нишпірках, що ти йому, загородиш?.. А сьогодні є про що написати. Якби таких побільше…
Сиділа я з подругами в ресторані, вечеряла. Бачу — заходить якийсь стариган. Так, років під сімдесят, мабуть. Зиркнув спідлоба навкруги й сів недалеко від нас. Замовив вечеряти, а очима коли-не-коли й зиркне на мене. Я спершу не звертала уваги, противний такий, лисий і в зморшках увесь. А потім візьми й почастуй його поглядом. Він, сердечний, так і засовався на місці. Замигав очима й не знає, де їх подіти. Я вдруге моргнула — піддала жару. Стариган і розплився, покликав пальчиком.
— Знаєте!.. Я хочу з вами той… поговорити…
— Будь ласка, прошу!.. — Сіла до його столу.
— Тільки як би той… Мо, ми підемо куди-інде?..
Сказала "добре"!
— Добре?.. От і добре! Е-е, той… слухайте! — гукнув на офіціянта. — Скільки там з мене?
— Ви ще не вечеряли, громадянине.
— Нічого, нічого… Я ж замовив, нате!
Дістав якісь гроші, ткнув офіціантові. Той увічливо поклонився й відчинив перед нами двері.
— Так, говорите, добре?.. То тоді б, може, до мене додому проїхалися, га?
Я почала зацікавлюватися дідуськом: про віщо він має зі мною говорити? Трухлий же — як жук, порохня сиплеться… А нарешті погодилась і на цю пропозицію. Сіли на візника ми й поїхали. Хоч і старе було стерво, а тулилося до мене близько. Навіть руку тискав… Запитав:
— Перше — це як вас звати дозволите?..
Сказала йому.
— Льоля, от і чудесно!.. Гарне ім’я, чудесне!.. І ви гарні. Знайте — скільки я не шукав, не вибирав із вашого брата, а кращої не знайшов…
— Ви так думаєте?
— Не думаю, а так воно й справді… Ви ж справжня красуня!
— Дякую за комплімента!.. — І потиснула його руку. Знала таких жуків: їм заговори зуби — вони й тануть. Від того потиску він аж закректав.
— Ой, чудесно як!.. А тепер знаєте що, Льолю?..
— Скажете — знатиму… Або стривайте! Як же вас величати накажете?
— Е-е… Анатолій Федорович, Анатолій Федорович, моя дорога… Так що ж я мав сказати?.. Ага! Може, ми, Льолю, той?.. Кого стрінемо, чи ще що. Так ви вже того…
— Розумію, розумію!..
Живе стариган у великому шестиповерховому будинку на третьому поверсі. Коли підіймалися сходами, зустріли якогось його знайомого. (Старий наче знав, що попереджав.)
— А, Анатолію Федоровичу!.. Де гуляли так довго?
Анатолій Федорович затоптався на місці.
— В театрі, в театрі забарився… Знайомтеся, Іване Аркадійовичу!.. Е-е… Моя племінниця Льоля. Студентка… Власне, була студенткою, а тепер…
Іван Аркадійович чемно вклонився й поцілував мені руку:
— Дуже приємно, дуже приємно!.. А в якому театрі були, дозвольте вас запитати?
— Власне, я помилився… В кіно ми були, там і зустрілися.
— А, в кіно? Що ж дивилися? Мабуть, Нібелунги?
— Так, так… Нібелунги! І, знаєте, чудесна картина, Іване Аркадійовичу!..
— О-о, безперечно!.. То ж німці.
Мені було до бісиків втішно з Анатолія Федоровича. Помітно було, що нервується дуже й хоче якнайшвидше від нього втекти. А Іван Аркадійович говорив і говорив:
— Знайте! Рекомендую ще в оперу сходити. На "Фауста" в новій постановці… Ах, Анатолію Федоровичу, яка ж то краса!.. Ви бачили, Льолю, "Фауста"?
— Як же, як же!..
— Правда, чудесно?.. Знайте, я й досі не можу отямитись.
Анатолій Федорович нарешті не стримався:
— Дорогий Іване Аркадійовичу! Ви нам пробачте, звичайно, але ми поспішаємо… Дуже поспішаємо!
— Будь ласка, будь ласка!..
Іван Аркадійович галантно поступився і дав мені дорогу. Попрощалися. І вже коли ми збиралися до третього поверху, Іван Аркадійович знову нас зупинив: