По межі йшла Ніла. Вона знову була в старій фуфайці та збитих черевиках. На плечі несла заступ. Куди б це вона? А-а, та цежвона, мабуть, вирву засипатиме на городі. Треба б допо-м< нти, бо вона ж іще зовсім дівчисько, зразу захекається. Василь : інівся й пішов навпрошки за нею. Ніла взялась копати. Озирнулась на Василя, ніби запитувала, чого це він прийшов. її губи здригались так, наче ось-ось почне кепкувати з нього. Василь :и іічено набурмосився, але відступати вже було нікуди.
— А що це тут упало? — поспитав.
— Снаряд,— майже весело відповіла дівчина.
— А чий?
— Чий же іще? їхній! Тільки мати вийшла надвір, щоб картоплиння на паливо внести, а тут і почало рватись. Два снаряди впали отам за городами, а третій долетів аж сюди. Мати з переляку впала — й ноги в неї віднялись. Я ледве втягла її попідруки до хати.
Розповідала безжурно, наче якусь веселу історію. На її смаглому лиці проступив рум'янець, і Василь не міг одірвати і югляду від його живих барв. Здавалось, тепло того рум'янцю він вловлює аж на своїх щоках.
— Давай поможу,— врешті осмілився сказати Василь. Заступ вона віддала зразу ж і, ставши поруч, стежила, як
хлопець засипає окоп. Від того було незручно, наче своїм поглядом вона зв'язала його руки, проте Василь боявся на неї глянути. Скоро-таки захекався, то Ніла майже силоміць видерла заступ.
— Давай, давай,— казала, зазираючи йому прямісінько в душу надміру сяйливими, наче аж розпашілими очима.— Зразу ж заморився. Може, ти скажеш своїм воякам, щоб помогли? Вони такі, що можуть, кожен у тілі, не підірветься.
Василь слухняно подався до хати. Незабаром на город вийшли Сергунько й Скоробагатько. Окоренкуватий, короткорукий Ссріунько, широко ступаючи міцними ногами, приніс гармошку. Всівся на межі й, усміхаючись аж до вух, почав награвати щось швидке й веселе. Скоробагатько, який і потай і вголос пишався тим, що він роботящий, розсудливий і справедливий, що вміє до людини підійти і відійти, що з першого погляду бачить, у чому твій справжній корінь,— цей Скоробагатько взяв у Ніли заступ і став засипати вирву. Почувши звук гармошки, з деяких хат повиходили молодиці, поставали на порогах і дивились. Прибігло кілька дітлахів.
Лукаві Сергунькові брови задерикувато здригались.
— Може б ти, Ніло, потанцювала, га? — поспитав.— А то граю, а ніхто й не танцює.
— Цежде — на городі? — обізвалась Ніла, яка, здається, була не проти того, щоб пожартувати.
— Атож.
— З ким же мені танцювати? Ти на гармошці граєш, а він,— кивнула на Скоробагатька,— землю вергає.
— Та хоч і з нашим Василем.
— Боязкий він,— насмішкувато мовила Ніла, навіть не зиркнувши на хлопця.
— А ти обійми його, він і посміливішає.
Василь з острахом помітив, що Ніла таки послухала Сергунь-кової поради. Поклала йому на плечі руки й спробувала крутнути навколо себе. Спершу оторопілий Василь і не ворухнувся, але потім через силу переставив одну ногу, другу,— й помітив, що село навколо нього здригнулося і попливло. Відчував на своїх щоках Нілине дихання, але боявся глянути на неї, наче над усе зараз мусив остерігатись насмішкуватих шпильочок у її зіницях. Лунала музика, чорний город крутився навколо них, раз у раз мелькав веселий Сергунько з гармошкою, зігнутий Скоробагатько, котрий ні на що не звертав уваги. Врешті Ніла відпустила Василя. Він відчував, що в нього закрутилась голова, і переступав із ноги на ногу, наче боявся впасти.
Сергунько все ще розтягував голосну гармошку.
— Ех! — вигукнув. — Люблю шпаркі танці та дженджуристих дівчат!
— А вони тебе люблять? — поспитала Ніла.
— Про це я в них сам питаю,— сказав Сергунько, і його кругле обличчя ще більше поширшало від усмішки.— Пограю отак на гармошці, а потім і питаю.
С Ікоробагатько вже засипав вирву. Витер спітніле чоло, вдо-иі иісно оглянувся навкруг, наче видивлявся для себе ще якоїсь І к >боти. Мабуть, зараз думав про те, що з насолодою скопав би иссь оцей город, засадив би картоплею чи засіяв цибулею. Хто има, про що він думав, тільки з обличчя не сходила болісно-щаслива гримаса та зморшка на лобі не розгладжувалась.
— Ану ти заграй нам,— сказав Сергунько, коли вони вже прийшли в садок, і передав гармошку Василеві.— А я потанцюю з Нілою.
Але вона відмовилась танцювати.
— Білий же день,— сказала,— люди зглядаються.
— Та нічого,— твердо сказав Сергунько, і весь зразу ж посер-йознішав, став якийсь впертий, наче аж сердитий.
Гармошка хрипко зітхнула. Василеві не хотілося грати. Не хотілось, щоб Ніла танцювала з Сергуньком. Стало на хвилю тоскно й самотньо, наче його хтось щойно скривдив. Проте (Сергунько вже взяв Нілу за руку й запитливо подивився на Василя. Гармошка знехотя, сумовито заговорила, в її грудях розпачливо захлюпало повітря. Проте пальці самі побігли по ладах жвавіше, заспішили, занишпорили по білих ґудзиках,— і струнка мелодія народилась, проснувалась між набубнявілими яблунями. Ніла танцювала з Сергуньком, трохи одхилившись, дивилась угору, поверх його голови, а він незмигливо, наче аж збліднувши, дивився на її лице, на вуста, на шию, і весь він зараз здавався рішучим, запеклим... Скоробагатько присів на пеньок, втупив погляд у траву, і зрідка під шкірою в нього ходили жовна. Руки злегка тремтіли — чи від недавньої праці, чи то з іншої причини.
Раптом Ніла вирвалась од Сергунька, відскочила вбік і якусь мить дивилась на нього не те що сердито, а непорозуміло і нражено. Мабуть, хотіла щось сказати, але так і не обізвалась. Мабуть, хотіла побігти з саду, але повернулась і пішла до своєї хати повільно, наче аж ліниво.
— Та постій! — крикнув навздогін Сергунько.— Куди ти? Вона не обернулась.
— Скоробагатько ще хоче з тобою потанцювати! Вернись!
Але вона вже переступала поріг сіней. Скоробагатько вперто мовчав, ніби нічого й не сталось. Василь віддав гармошку Сергунькові.
— А ти чого посміхаєшся? — визвірився раптом той.
— Чого це б я так сікався, га?—з несподіваною в собі зверхністю мовив Василь.— Не можна вже й посміхнутись, га?
І одвернувся. Бо все-таки був радий, що Ніла не захотіла танцювати, що вирвалась і втекла.
Вони гуртом пішли з Нілиного саду, бо відчули, що він став для них чужий і непривітний.