Петро не пошкодував свій найщасливіший рибальський гачок і замашне ліщинове вудлище, аби я перемагав усіх київських рибалок.
Василь дав плескатий сизий камінець, якого знайшов за селом на давній скіфській чи козацькій могилі. Він запевняв, що то уламок метеорита, бо на власні очі бачив, як над полем, де височить могила, пролітало темної ночі розжарене космічне тіло й розсипало роями осколки, що світилися різними кольорами, ніби вогні під час святкового фейєрверка. Якщо ж я йому не вірю, то можу сходити в Києві на вулицю Челюскінців біля Володимирської гірки до планетарію І показати камінець екскурсоводу, переконатися, що це так і є.
— Я там уже був і показував, коли їздили всім класом в екскурсію, — сказав Василь.
Поки хлопці вручали мені подарунок, бабуся з мамою постелили у дворі під шовковицею ряднини, клейонку, поставили макітру ще теплих пахучих пиріжків з сиром, кілька мисок із сметаною та ряжанкою і запросили гостей частуватися.
Саме в цей час нагодився дідусь — прийшов з колгоспної пасіки. Він поліз у погріб і виніс на великому цинковому листі цілу піраміду стільників бджолиного меду і бутель настояного на підсмаженому ячмені й сушених грушах-дичках холодного березового квасу.
Усі посідали довкола "столу", охоче смакували наїдки, пили квас і вели жваву балачку.
Дорослі розмовляли про родинні справи, про урожай, про погоду, яка цього літа така вдатна і для праці, і для відпочинку. Ми ж говорили про своє: згадували кумедні пригоди, які траплялися з нами, цікаві й смішні історії, вичитані з книжок або побачені в кіно чи в телевізійних передачах, і ще всяку всячину.
Розповів і я про те, як Оксана рахувала в буфеті банки з варенням і стояла в дощовику під душем. Хлопці реготали, аж за животи хапалися. І Оксана, до речі, теж.
Коли вволю насміялися, Петро, смикнувши мене за рукав, шепнув:
— І чого то він?..
— Ти про що? — не зрозумів я.
— Оно, поглянь! — кивнув Петро у бік воріт. — Руслан чогось снує попід двором.
— Мабуть, теж хоче попрощатися з тобою, Романе, та не наважується зайти, — сказав Тарас, учувши нашу розмову. — Піди поклич його.
Я подався до Руслана.
— Чому не заходиш? Бабуся з мамою напекли пиріжків — таких смачних! Дідусь з погреба стільників і квасу виніс. Ходімо до нас!
— Я не того прийшов, — відповів знічено Руслан. — Хочу тобі свій секрет про щук відкрити. Обіцяв же…
— Невже?.. От спасибі!.. — зрадів я.
— Та не спіши дякувати, — зовсім зніяковів Руслан. — Якщо направду, так я вас усіх обманював тоді, бо ніяких щук не ловив.
— Як не ловив?.. Ти ж нам показував…
— Показував, — згодився Руслан. — Але ви як слід не роздивилися?
— Так роздивлялися, і не один раз! — заперечив я і знизав плечима — Нічого не розумію… Розкажи все толком!
І Руслан розповів.
Пішов він уранці, як завжди, на той бік річки по траву для кролів. Уже нарвав півмішка, коли вчув — щось бовтається під берегом. Підбіг, поглянув — і остовпів: на мілині лежала здоровенна щука. Як вона там опинилася — незрозуміло. Може, гналася за карасем чи якоюсь іншою рибиною і вискочила ненароком з глибини, а може, й прихворіла, бо риба теж хворіє, як і люди та тварини, і її винесло хвилею до берега.
Опам'ятавшись, Руслан ухопив дрюка, хряснув ним щуку по голові, вона й перевернулася білим черевом догори. Він витрусив з мішка траву, запхнув туди щуку і гайда додому, щоб мати до роботи встигла дати якусь їй раду.
Як переходив міст, побачив мене, Петра й Тараса з вудками, наші порожні садки, і йому захотілося покепкувати над нами, вдавши з себе неабиякого рибалку, а вже потім признатися, як було насправді. Та коли ми повірили його побрехеньці про якийсь особливий спосіб ловлі щук, він передумав признаватися й вирішив і далі дурити всіх, кого зустріне.
Матері вже не застав удома. Щоб щука до вечора не зіпсувалася, Руслан хотів упхнути її в холодильник, але вона туди не влізала. Тоді одрубав сокирою їй голову й хвоста і таки запхнув.
Повернувшись з роботи, мати також подивувалася синовому уловові. Почистила, випотрошила, зафарширувала щучине тулубище, а голову й хвіст звеліла віддати поросяті, бо який же з них наїдок. Руслан уже було й хлівця відчинив, щоб кинути їх кабанцеві, як раптом у нього зринула захоплююча думка, після чого він повернувся в хату і знову поклав щучі голову й хвіст у холодильник.
Наступного дня прокинувся рано-вранці. Затесав з обох кінців палицю, взяв у комірчині довгу мотузку, дістав з холодильника щучі голову й хвіст, укинув їх у мішок і подався на річку. Там, заховавшись у кущах, настромив на один кінець палиці щучу голову, а на другий хвоста. Потім старанно обмотав палицю мішком, але так, щоб з нього визирали голова і хвіст, і перев'язав все це мотузкою. Вийшло неначе й справді в мішок загорнута ціла щука. Насамкінець просунув під мотузку кілочок, за який можна було б зручно тримати "важку" ношу, і поважно рушив до села, щоб іще подурити односельців.
Так Руслан дурив усіх чотири дні підряд, аж поки щуча голова і хвіст почали псуватися…
— Ну скажи, Руслане, навіщо тобі всі ці витівки? — запитав я, коли він закінчив розповідь. — Вужа футболістам підкинув, снайпера з себе вдавав, несправжньою щукою нам голову морочив…
— Як "навіщо"? — здивувався він. — Це ж дуже цікаво!
— Цікаво?..
— Ага. І весело.
— Може, скажеш, і тоді було весело, як дядькові Віктору шибку у вікні розбив? — уколов я.
— Так то ж ненавмисне. А він, жмикрут, велосипеда забрав, мамі поскаржився… Якщо б усі були такі, то від нудьги і злості повмирали б. Хіба не правду кажу?
Я нічого йому не відповів, бо не знав, та й зараз ще не знаю, має він рацію чи не має. Однак для себе вирішив: нехай про Руслана говорять що завгодно, але коли я приїду в Калинівку наступного літа, то неодмінно дружитиму з ним!
Хоч як запрошував Руслана до нашого гурту, він не пішов. Сказав, що йому треба годувати кролів. На прощання міцно потиснув мені руку й побіг додому.
У той час, коли я розмовляв з Русланом, між Тарасом, Юрком, Петром і Василем розпалилася суперечка — яка професія зараз найважливіша. Тарас був переконаний: нині найбільше ціняться ті, які вивчають і оберігають природу. Петро і Василь, звичайно ж, стояли за космонавтів, з якими, на їх думку, нікого не можна рівняти. А Юрко твердив своє: і колись, і тепер найважливіші хлібороби, бо недарма ж ото сказано, що хліб усьому голова.