Леонід. Оксано. Дай же мені сказать... Що ж це таке? (Спішить за нею).
Весь час за сценою чулись співи, то змовкаючи, то знов починаючись новою піснею. Співають якоїсь веселої. Чути ляскання в долоні, ухкання й ніби вибивання ногами по землі. Чується вибух сміху, що відразу стихає. Виходять Маруся і Трохим.
Маруся. Я й не виню вас. Тільки цим ви даєте оцінку самому собі. "Скажи, що ти любиш, і я скажу, хто ти"... Я страшенно стомилась. Сядемо? (Сідає). Трохим, лягаючи біля неї, спирається на лікоть і захоплено, не зводячи очей, дивиться на неї.
Маруся. Не дивіться так... Трохим. Чому? Маруся. Я не люблю.
Трохим. Я інакше не вмію дивитись на вас... Безумно хороша! Безумно прекрасна моя!
Маруся (строго). Трохиме! Я що сказала вам?
Трохим (винувато, зітхнувши). Не буду...
Маруся. Можна ж, здається, і так посидіть з товаришем.
Трохим. Та... звичайно.
Маруся. Тільки не треба строїть таких кислих мін. Я не люблю... Чуєте?
Трохим. Ви зо всіма нашими як з товаришами сидите? Маруся (здивовано). Звичайно. А як же інакше? Трохим (дивлячись у землю). І з Леонідом?
Маруся. Леонід такий же товариш, як і всі... Слухайте, ви вже балакали рішуче з вартовим? Трохим. Уже.
Маруся. Він згоджується? Да? Трохим. Да.
Маруся. Серйозно? Як я рада! Ви молодчина, Тро-химчику!
Трохим. Дайте награду за це. Маруся. Яку? Трохим. Руку.
Маруся. Нате! (Простягає руку).
Трохим хапає, жагуче цілує.
Маруся (вириваючи). Так не треба... Пустіть... Чуєте, Трохиме? Пустіть.
Трохим. Не пущу, не пущу...
Маруся (хвилюючись). Пустіть... Я цього не люблю. Трохим. Через що? Через що?
Маруся. Мені буває негарно... Пустіть... Ви завжди заражаєте мене чимсь поганим. Чуєте, Трохиме?
Трохим мовчки цілує руку.
Маруся. Трохиме! Я буду сердитись.
Т р о х и м. Я безумно люблю вас... Ну, трошечки посидьте так. Ну, трошечки... Свята, прекрасна! (Впивається в руку).
Маруся (посидівши непорушно, тихо гладить другою рукою його голову). Ну, годі вже. Буде, Трохиме...
Трохим (жагучим шепотом). Ще трошки, ще трошки... Благаю. (Підсовується ближче, обома руками обхоплює її РУКУ)-
Маруся (хвилюється). Трохиме! Не треба!..
Т р о х и м (ще підсовується, цілує руку вище, коло ліктя). Ще трошки, ще трошки...
Маруся (безсиліє, часом заплющує очі). Трохиме...
Трохим (ще підсовується, притуляє лице до її плеча, цілує). Ще трошки, ще трошки... (Весь час дихає все важче й важче).
Маруся (все більш і більш безсиліючи, машинально). Трохиме... Трохиме...
Трохим. Ще трошки, ще трошки... (Обнімає за стан і жагуче пригортає до себе, хоче поцілувати в лице). Кохана! Доро...
Маруся (стрепенувшись, злякано одпихає). Трохиме! (Хутко встає, важко дихаючи).
Трохим понуро сидить.
Маруся (обривисто, хмуро). Ви хочете... щоб я з вами навіть не балакала? Трохим. Простіть...
Маруся. Ідіть, покличте Марковича. Я хочу йти додому.
Трохим. Зараз... (Встає винувато, нерішуче). Ви сердитесь на мене?
Маруся. Ідіть, ідіть...
Трохим. Ну, чим же я винен, що безумію? Я дурію при вас... Не сердьтесь. Ну, посміхніться. Я буду знать, що ви не сердитесь, і... і світ, Марусю, переверну догори ногами! Як табуретку! Ій-богу!
Маруся (слабо посміхнувшись). Без ричага?
Трохим. Без... без соломинки! Одною радістю своєю. Ех, Марусю!.. (Чухається). Ну, я йду! Ех! (Швидко йде вліво).
Маруся ходить по полянці, потім сідає там же й понуро дивиться в одну
точку, часом глибоко зітхаючи. Справа виходить Леонід і пильно, як всі короткозорі, придивляється
до Марусі. Підходить ближче.
Маруся (озирнувшись, радісно, як дитина). Леоніде! (Простягає руки).
Леонід. Що, моя діточко?
Маруся. Як я рада! Сядьте коло мене... Дайте мені вашу руку. Отак...
Леонід. Що з вами, Марусік мій? Га?.. Чого хвилюєтесь? Все те саме? Да? Не треба, не треба хвилюватись... (Ніжно гладить її руку).
Маруся. Ні... Так... Я скучила за вами. Мені так гарно, спокійно-спокійно з вами. Я нічого не боюсь з вами...
Леонід. Правда? Діточка зо мною нічого не боїться? А промову свою зіпсувала? Га? Ах, ви ж...
Маруся. Знаєте, коли ви так зо мною говорите, мені вже стає соромно за свої думки... І стидно, що я наробила сьогодні. Робітники будуть-незадоволені, правда?
Леонід. Ні... Розуміється, було б краще, якби ви скінчили. Ну, та бог простить на цей раз... А вони вас так люблять, що все простять. Вони занялись тепер іграми. Нічого...
Маруся. Правда? Спасибі... І ви не сердитесь на мене? Не сердьтесь. Ви — мій єдиний...
Леонід (тихо). Я тільки що балакав про вас з... товаришкою Оксаною...
Маруся. 3... "товаришкою"?
Леонід. Да. Ми розійшлись... Я сказав, що люблю... другу, і ми попрощались...
Маруся (тихо). Я бачила, як ви йшли.
Леонід. Ми чесно розійшлись і тепер підем різними шляхами...
Маруся (стискує його руки й потуплюється). Який ви... чистий... чесний...
Л е о*н і д. Тільки, щоб діточка любила мене хоч трошечки... Тоді ми з нею так заживем, що й... Любить діточка? Любить?
Маруся. Люблю.
Леонід. І вірить у мене?
Маруся. І вірю.
Леонід. Глибоко-глибоко? До самих темних куточків ясної душі своєї. Так, дитинонько? ' Маруся. Так, так... (Пригортається до нього).
Леонід. Ну, значить, нам тепер море по коліна, море зла і страждання. Правда? Ну, скажи...
Маруся. З тобою... Ах, Леоніде, я не така хороша, як ти думаєш... Я — погана. Але я буду тепер страшно хорошою... Я з тобою почуваю себе такою чистою, спокійною. Я себе дитиною просто почуваю. А я — не дитина...
Леонід. Ой? Моя діточка не хоче буть дитиною? Ні, "будьте як діти". Ах, це велика істина... Але не всі навіть діти бувають дітьми. І не треба боятись буть дитиною. Не треба, мій Марусік.
Маруся. Я не боюсь... тільки... Ну, нічого. Значить, ти тепер будеш сам жить?
Леонід. Ні, не сам... (Дивиться на неї). Маруся (здивовано). Не сам?
Леонід. Ні... З одним своїм товаришем, любим, дорогим... З одним своїм найвірнішим товаришем, якщо він, розуміється, схоче... дать мені це щастя... (Дивиться на неї).
Маруся. Ах!.. (Змішується). Мені зовсім в голову не приходило... Я якось...
Леонід (пригортає її, озирнувшись). Марусік не хоче? Не хоче, малюсінький?.. (Цілує їй руку).
Маруся. Ні, але я...
Леонід. Дорога моя! Єдина, бажана... (Пригортає дужче, цілує щоку, важко дихає, зазирає в очі). Марусік!