— Ти переївся, мосьпане Никито, — казав йому Бавдоліно.
— А ти б відмовив вигнанцеві в останніх насолодах його вмирущої батьківщини? — відповідав Никита. А тоді шукав якусь каменюку або лежачий стовбур дерева, щоб там вмоститися. — Це через те, що я нетерпеливлюся почути про твої подальші пригоди. Сядь сюди, Бавдоліно, послухай, який сумир, відчуй пахощі полів. Відпочиньмо трохи, а ти оповідай.
Наступні три дні вони вдень їхали, а вночі відпочивали просто неба, уникаючи місць, невідомо ким населених, і під зірками, у тиші, яку збурював тільки шелест гілля і раптові крики нічних тварин, Бавдоліно продовжив свою розповідь.
У той час — а був то 1187 рік — Саладин здійснив останній напад на християнський Єрусалим. І переміг. Він повівся великодушно, дозволивши вийти неушкодженими всім, хто міг заплатити викуп, і обмежився лиш тим, що обезголовив перед мурами усіх лицарів-тамплієрів; і всі погоджувалися — так, він великодушний, але який полководець, гідний цього звання, дасть пощаду вибраним загонам ворога, та й самі тамплієри знали, що, обравши це ремесло, вони погоджуються з правилом, що в полон їх не братимуть. Яким би великодушним не показав себе Саладин, цілий християнський світ був вражений кінцем цього заморського франкського королівства, яке проіснувало майже сто років. Папа закликав усіх монархів Європи організувати Третій похід хрестоносців, який мав би знову визволити Єрусалим, відвойований невірними.
Бавдолінові тільки того й треба було, щоб імператор пристав до цього походу. Податися з ним у Палестину означало їхати на схід з непереможним військом. Й оком не змигнеш, як Єрусалим буде взято, а тоді треба буде лиш продовжити путь до Індій. Але саме тут вийшло на яв те, наскільки втомленим і невпевненим почувався Фрідріх. Він приборкав Італію, але, безперечно, побоювався, що коли поїде звідси, то втратить усе здобуте. А може, його непокоїла сама думка про новий похід у Палестину, адже він не забув свого злочину під час попереднього походу, коли під впливом гніву знищив той болгарський монастир. Хто його знає. Він вагався. Він замислювався над тим, у чому полягає його обов'язок, а коли починаєш себе про це питати (так міркував Бавдоліно), це вже значить, що жоден обов'язок тобою не керує.
— Мені було сорок п'ять років, мосьпане Никито, і я ставив на карту мрію свого життя, а навіть саме життя, адже воно цілковито крутилося навколо цієї мрії. І от, поміркувавши на тверезу голову, довірившись своїй щасливій зірці, я вирішив дати своєму названому батькові надію, небесний знак його посланництва. Після падіння Єрусалима в наші християнські землі прибували вцілілі від погибелі, і при цісарському дворі побували також семеро лицарів Храму, які бозна-яким чином уникнули помсти Саладина. Вони мали вигляд обірванців, але ти, певно, не знаєш тамплієрів: пияки і розпусники, вони продадуть тобі власну сестру, якщо даси їм помацати свою, а ще краще, подейкують, якщо даси помацати свого братика. Одне слово, я, скажімо так, трохи підкріпив їх, і всі бачили, як я ходив з ними по шинках. Тому мені неважко було сказати якось Фрідріхові, що безсоромні ті святокупці вивезли з Єрусалима не що інше, як Ґрадаль. І я сказав, що викупив його за всі гроші, які мав, у тамплієрів, яким аж живіт присох до спини. Фрідріх, звісно, спочатку здивувався. Хіба Градаль не був у Пресвітера Йоана, який хотів подарувати його саме йому? І хіба не для того планувалася подорож у пошуках Йоана, щоб одержати в дар ту святу реліквію? Так воно й було, отче мій, сказав я йому, але, очевидно, якийсь невірний урядник викрав його у Йоана і продав якійсь ватазі тамплієрів, які забрели в ті краї задля грабунків, не знаючи гаразд, куди вони потрапили. Але неважливо було знати, що і як. Перед священним римським імператором постала інша, ще чудесніша нагода: знайти Пресвітера Йоана саме для того, щоб віддати йому Ґрадаль. Якщо він виконає свій обов'язок, замість того щоб використати незрівнянну цю реліквію для здобуття влади, це принесе йому вдячність Пресвітера і вічну славу в цілому християнському світі. Різниця між заволодінням Ґрадалем і відданням його, між його привласненням і поверненням туди, звідки його було викрадено, між тим, щоб мати його і дарувати, між власністю на нього і найвищою жертвою відмови від нього покаже, де саме правдивий помазанець і кому належить слава єдиного і правдивого rex et sacerdos. Фрідріх стане новим Йосифом Ариматейським.
— Ти обманював свого батька.
— Я прагнув його добра і добра імперії.
— Ти не замислювався, що станеться, якщо Фрідріх справді прибуде до Пресвітера, привезе йому Ґрадаль, а той вирячить на нього очі, дивуючись, що це за кухоль, якого він ніколи на очі не бачив? Фрідріх тоді став би не славою, а блазнем християнського світу.
— Мосьпане Никито, ти знаєш людей краще від мене. Уяви собі: ти — Пресвітер Йоан, і великий імператор Заходу стає навколішки біля твоїх ніг, підносячи тобі цю реліквію і кажучи, що вона за правом твоя; то хіба ти почнеш кпити собі з нього, кажучи, що ніколи не бачив цього кухля з шинку? Облиш! Я не кажу, що Пресвітер удаватиме, ніби впізнав чашу. Я кажу, що його так осліпить слава, яка зійде на нього як на хранителя Ґрадаля, що він відразу впізнає його і повірить, що він завжди ним володів. І немов найціннішу річ, я підніс Фрідріхові кухоль батька мого Ґальявда, і присягаюсь тобі, що в ту мить я почувався так, ніби відправляю священний обряд. Я передавав дар і спогад про мого кровного батька моєму батькові духовному, і кровний мій батько мав рацію: скромна ця річ, з якої він ціле своє грішне життя причащався, воістину духовно була тою чашею, яку вживав убогий Христос перед тим, як піти на смерть за відкуплення всіх грішників. Хіба, відмовляючи месу, священик не бере дешевий хліб і дешеве вино, щоб вони стали плоттю і кров'ю Нашого Господа?
— Але ти священиком не був.
— А я не казав, що та річ — це кров Христова, я лиш твердив, що вона її колись містила. Я не присвоював собі таїнственної влади. Я свідчив.
— Кривосвідчив.
— Ні. Ти казав мені, що вважаєш реліквію справжньою, якщо відчуваєш її пахощі. Ми думаємо, що тільки ми потребуємо Бога, але натомість Бог часто потребує нас. У ту мить я думав, що Богові треба допомогти. Та чаша, мабуть, таки існувала, якщо Господь Наш її використовував. Якщо її втрачено, то це провина якоїсь нікчемної людини. Я повертав Ґрадаль християнському світові. Бог би не заперечував. Доказом цьому є те, що в це повірили навіть мої товариші. Священна посудина була у них перед очима, у руках Фрідріха, який підносив її до небес, немов в екстазі, і Борон впав навколішки, вперше побачивши предмет, яким він завжди марив, Кіот відразу сказав, що йому здається, ніби від нього лине сліпуче сяйво, Раббі Соломон визнав, що — хоча Христос не був тим правдивим Месією, якого чекав його народ, — це вмістилище, безперечно, духмяніє пахощами ладану, Зосима витріщив свої очі духовидця і не переставав хреститися навиворіт, як це робите ви, схизматики, Абдул тремтів, мов осичина, і бурмотів, що володіти цим священним скарбом — це те саме, що завоювати всі заморські царства, і ясно було, що він не проти був би піднести його своїй далекій принцесі, як запоруку кохання. Мені самому сльози наверталися на очі, і я питав себе, чому небеса захотіли, щоб саме я став посередником у цій чудесній події. Щодо Поета, то він похмуро гриз собі нігті. Я знав, що він думає: що я дурень, бо Фрідріх уже старий і не зможе скористатися як належить з цього скарбу, тому ліпше було б, якби ми затримали його собі, а тоді вирушили в північні землі, де нам би піднесли в дар якесь царство. Супроти очевидної слабкості імператора його знов заполонили мрії про владу. Але це мене навіть потішило, бо я зрозумів, що така його реакція означала, що він теж вважає Ґрадаль справжнім.