— Якби ти знав, — оповідав Бавдоліно, — які дивовижні місця мені відкриються. Є одна місцина, де мешкає небачений птах, Фенікс, — він живе і літає п'ятсот років. Коли п'ятсот років минають, жерці готують вівтар, посипаючи його прянощами і сіркою, тоді птах той прилітає, спалює себе і обертається на попіл. Назавтра між попелом знаходять хробака, наступного дня з нього зароджується птах, а на третій день птах той відлітає. Він не більший від орла, на голові має чубчик з пір'я, немов павич, шия його золотистого кольору, дзьоб небесного, крила пурпурового, а хвіст різнобарвний, жовто-зелено-червоний. І так Фенікс той не вмирає ніколи.
— Нісенітниці, — казав Ґальявдо. — Мені було б досить, якби ти воскресив мені Розіну, бідолашну худібку, яку ви мені занапастили, напхавши всім тим зерном, пощо мені той твій Хвенікс.
— Як вернусь, привезу тобі манни, яку можна знайти на горах країни Йова. Вона біла і ніжна на смак, бо робиться з роси, яка падає з неба на траву і там згущується. Вона очищає кров, проганяє тугу.
— Дідька лисого очищає. Усе це годиться хіба що для тих паскудних людяк, що при дворі жеруть бекасів і марципани.
— Може, з'їси хоча б шматочок хліба?
— Мені ніколи, завтра вранці я мушу вмерти.
Наступного ранку Бавдоліно розповів йому, що збирається піднести імператорові в дар Ґрадаль, чашу, з якої пив Наш Господь.
— А-а, справді? Як же вона виглядає?
— З чистого золота, личкована ляпіс-лазур'ю.
— А ти таки дуринда! Господь Наш був сином теслі і жив серед ще більших бідаків, ніж сам; ціле життя носив ту саму одежу, так казав нам священик в церкві, й одежа та не мала швів, щоб не розлізлася до того, як йому сповниться тридцять три роки, а ти мені тут брешеш, що він випивав із золотої чаші з ляпілязуром. Побрехеньки мені розказуєш. Добре, якщо він мав хоч такий кухоль, як оцей — може, батько витесав йому з якогось цурпалка, як я, а річ це така тривка, що дай Боже, навіть молотком не розіб'єш, ага, як вже зайшла мова про нього, налий мені ще трохи тієї крові Ісуса Христа, бо то єдине помагає мені померти спокійно.
Хай йому чорт, казав собі Бавдоліно. Правду каже цей бідолашний старий. Градаль, мабуть, був таким кухлем, як оцей. Простим і убогим, як сам Господь. Тому він, певно, десь тут, на виду, але ніхто його ніколи не розпізнав, бо весь час шукали щось, що блищить.
Але в ті хвилини Бавдоліно не хотів занадто сушити собі голову Ґрадалем. Він не бажав, щоб батько його помер, але розумів, що вволить його волю, якщо дасть йому померти. Через кілька днів старий Ґальявдо скорчився, мов висохлий жолудь, і ледве дихав, відмовляючись уже навіть від вина.
— Батьку мій, — казав Бавдоліно, — якщо справді хочеш померти, примирись з Господом, і вступиш у Рай, схожий на палац Пресвітера Йоана. Господь Бог возсідатиме на пишному престолі, що на верхівці вежі, а на оперті його трону будуть два золоті навершя, а в кожному з них — два великі карбункули, які сяють цілу ніч. Поруччя трону будуть смарагдові. Сім приступок, які ведуть до трону, будуть з оніксу, кришталю, яспису, аметисту, сардоніксу, сердоліку й хризоліту. Навколо височітимуть колони з чистого золота. А над престолом літатимуть янголи, співаючи солодких пісень…
— А ще будуть там чорти, які накопають мене геть звідти, бо такого, як я, що смердить кізяками, ніхто не потерпить в такому місці. Помовч-но…
Тут раптом він широко розплющив очі й спробував підвестися в ліжку, а Бавдоліно підтримував його.
— О Господи, я вже, певно, й справді вмираю, бо бачу Рай. Який він чудовий…
— Що ти бачиш, батьку мій? — схлипував Бавдоліно.
— Це немов наш хлів, але чистенький, і там є Розіна… І свята твоя мати, чекай-но, потворо стара, тепер ти скажеш мені нарешті, куди поділа вила до гною…
Ґальявдо відригнув, випустив кухоль з рук і застиг, вдивляючись широко розплющеними очима у свій небесний хлів.
Бавдоліно ніжно провів рукою йому по обличчі, закриваючи очі, бо тепер батько міг бачити те, що бачив, навіть із заплющеними очима, а тоді пішов повідомити мешканців Александрії про те, що сталося. Городяни вирішили влаштувати великі урочистості, щоб віддати останню шану великому старому, який врятував їхнє місто, і постановили поставити його статую на порталі собору.
Бавдоліно ще раз пішов до батьківської хати, щоб взяти собі якусь пам'ятку, бо вирішив більше туди не вертатися. На долівці він побачив батьків кухоль і підібрав його, немов цінну реліквію. Він добре помив його, щоб усунути запах вина, бо, казав він собі, якщо одного дня сказано буде, що це Ґрадаль, то він не повинен мати ніякого запаху, адже від Тайної вечері минуло вже чимало часу; він може пахнути хіба що тими пахощами, що їх усі відчують, думаючи, що це Правдива Чаша. Він загорнув кухоль у плащ і забрав його із собою.
23. Бавдоліно на третьому хрестовому поході
Вони вирушили, коли на Царгород спустилась темрява. Становили вони немалий гурт, але в ті дні чимало городян, які зосталися без даху над головою, блукали ватагами з одного місця на інше, мов пропащі душі, шукаючи бодай якогось ґанку, де можна провести ніч. Бавдоліно зняв із себе хрестоносну одежу, бо якби хтось зупинив його, питаючи, хто його синьйор, він не знав би, що відповісти. Попереду йшли Певере, Боямондо, Ґрілло та Тарабурло, вдаючи, ніби вони випадково прошкують тією ж вулицею. Але на кожному розі вони розглядалися навколо, стискаючи під одягом тільки-но вигострені ножі.
Незадовго до того, як вони дійшли до Святої Софії, якийсь синьоокий нахаба з довгими жовтими вусами підскочив до їхнього гурту і схопив за руку одну з дівчат, хоч якою паскудною і подзьобаною віспою вона виглядала, збираючись потягти її з собою. Бавдоліно сказав собі, що настала пора прийняти бій, ґенуезці були з ним, але Никита вигадав дещо краще. Він побачив, як вулицею наближається гурт вершників, і кинувся на коліна перед ними, прохаючи справедливості та милосердя й взиваючи до їхньої честі. То були, мабуть, люди дожа — вони прогнали варвара ударами меча плазом, і дівчина вернулася до своєї родини.
Коли вони минули Іподром, ґенуезці стали вибирати щонайбезпечніші вулиці: вузькі провулки, будинки в яких були спалені або мали всі ознаки того, що їх вже ретельно пограбували. Якщо прочани шукали, де б ще щось украсти, то вони були деінде. Була вже ніч, коли вони минули Теодозієві мури. Там їх очікувала решта ґенуезців з мулами. Вони попрощалися зі своїми захисниками, обнявшись і обмінявшись побажаннями, і рушили далі сільською дорогою під весняним небом і майже повним місяцем на обрії. З далекого моря долинав тиховій. Удень усі добре відпочили, і подорож, схоже, не втомила навіть дружину Никити. Зате дуже втомився він: після кожного різкого поруху своєї тварини він тяжко дихав і щопівгодини прохав інших трохи перепочити.