Розмовляли вони грекою; привітно прийнявши гостей, розповіли їм, що вони — гімнософісти, тобто створіння, які у невинній своїй наготі плекають мудрість й культивують доброзичливість. Нашим подорожнім сказали, що вони можуть вільно ходити по їхньому лісовому селищі, а ввечері їх запросили на вечерю, яка мала складатися виключно з плодів, що їх самовільно виробляє земля. Бавдоліно став розпитувати найстаршого з них, до якого всі ставилися з особливою шанобою. Він поцікавився, чим вони володіють, і той відповів:
— Володіємо ми землею, деревами, сонцем, місяцем і зірками. Зголоднівши, ми їмо плоди дерев, які вони приносять самі по собі, слухаючись сонця й місяця. Коли ми відчуваємо спрагу, то йдемо до річки і п'ємо. Кожен з нас має подругу, яку запліднює згідно з місячним циклом, аж поки та не народить двох дітей, тоді одну дитину віддаємо батькові, а другу — матері.
Бавдоліно висловив здивування, що не бачив тут ні храмів, ні цвинтарів, а старий сказав:
— Місце, в якому ми живемо, є також нашою могилою, тут ми вмираємо, заснувши сном смерті. Земля нас породжує, земля нас живить, і під землею ми спимо вічним сном. Щодо храму, то ми знаємо, що деінде чимало їх споруджують, щоб вшанувати те, що вони називають Творцем усіх речей. А ми віримо, що речі постали на світі через благодать — "харіс" — самі заради себе, і самі себе підтримують, бо метелик запилює квітку, яка виросте і дасть йому поживу.
— Але, наскільки розумію, ви практикуєте взаємну любов і пошану, не вбиваєте тварин, і тим паче собі подібних. Яка заповідь велить вам так жити?
— Ми живемо так саме тому, щоб зрівноважити брак будь-яких заповідей. Тільки плекаючи добро і передаючи його іншим, ми можемо потішити наших ближніх, яким так бракує Отця.
— Без Отця обійтися ніяк неможливо, — шепнув Поет Бавдолінові, — згадай-но тільки, до чого докотилося чудове наше військо по смерті Фрідріха. Ці диваки витають тут у небесах, але нічогісінько не знають про життя…
Натомість Борона вразила ця їхня мудрість, і він став розпитувати старця.
— Кого більше — живих чи мертвих?
— Мертвих більше, але їх неможливо порахувати. Тому тих, кого ми бачимо, більше, ніж тих, кого ми вже не можемо бачити.
— Що сильніше — смерть чи життя?
— Життя, бо коли сонце сходить, проміння його ясніше її осяйніше, а коли воно заходить, то виглядає слабшим.
— Чого більше, землі чи моря?
— Землі, бо море теж спочиває на земному дні.
— Що було раніше, ніч чи день?
— Ніч. Усе, що народжується, твориться в темряві лона і лиш потім виходить на світло.
— Який бік кращий — правий чи лівий?
— Правий. Бо сонце теж сходить справа і пробігає свою путь у небі наліво, а жінка годує дитину спершу правою і руддю.
— Котрий зі звірів найжорстокіший? — спитав тоді Поет.
— Людина.
— Чому?
— Спитай себе сам. Ти теж — звір, який разом з гуртом інших звірів заради спраги влади хоче позбавити життя всіх інших звірів.
Тоді Поет сказав:
— Та якби всі були такі, як ви, кораблі не плавали б морями, землю б не обробляли, не виникли б великі царства, які вносять лад і велич у жалюгідний безлад земних речей.
Старець відповів:
— Авжеж, кожна з цих речей — велике благо, але благо це збудоване на нещасті інших, а цього ми не хочемо.
Абдул спитав, чи не знають вони, де живе найгарніша і найдальша з усіх принцес.
— Ти шукаєш її? — спитав старець, і Абдул сказав, що так. — Ти її колись бачив? — І Абдул відповів, що ні. — А бажаєш її? — І Абдул відповів, що не знає. Старець зайшов у спою хатину, а тоді вийшов з неї, тримаючи в руках металеву пластину, таку відшліфовану й осяйну, що в ній, немов у поверхні прозорої води, відбивалося все, що було навколо. І сказав: — Якось ми дістали в дар це дзеркало і не могли відмовитися від нього через пошану до дарувальника. Але ніхто з нас не захотів би зазирнути в нього, бо краса нашого тіла могла б пробудити у нас марнославство, а якийсь його ґандж міг би викликати огиду, і ми б жили в страху, що інші нас зневажатимуть. 1 в цьому дзеркалі, можливо, колись ти побачиш те, що шукав.
Коли вони лаштувалися спати, Бойді розчулено сказав:
— Зостаньмося тут.
— Гарно ж ти виглядатимеш — голий, мов хробак, — відказав Поет.
— Може, ми забагато хочемо, — сказав Раббі Соломон, — але тепер уже годі цього уникнути.
Наступного ранку вони вирушили далі.
27. Бавдоліно у потемках Абхазії
Покинувши гімнософістів, вони довго блукали, ламаючи собі голову над тим, як дістатися до Самбатіону, оминувши ті жахливі місця, про які ті їм розповідали. Та все даремно. Вони минали рівнини, переходили через потоки, видиралися на круті урвища, а Ардзруні раз у раз щось там рахував на мапі Козьми і заявляв, що неподалік має бути або Тигр, або Євфрат, або ж Ґанґ. Поет казав йому: помовч, чорномордий поганцю; Соломон, знай, повторював йому, що раніше чи пізніше він знову побіліє, і так монотонно минали дні й місяці.
Якось вони стали табором біля ставка. Вода була не надто чистою, але було її досить, і особливо коням вона пішла дуже на користь. Вони вже готувалися йти спати, коли зійшов місяць, і в перших променях його світла вони побачили в затінку зловісне метушіння. То було безмежне число скорпіонів з насторченими кінчиками хвостів, які шукали воду, а за ними повзло ціле стадо змій найрозмаїтішого забарвлення: деякі мали червону луску, інші чорно-білу, ще інші виблискували, мов золото. Цілу місцевість заполонило шипіння, і величезний переляк охопив наших друзів. Вони розташувалися колом і наставили назовні мечі, готуючись повбивати цю нечисть ще до того, як вона наблизиться. Але, схоже, змій і скорпіонів більше цікавила вода, ніж вони, і напившись, уся ця живність поступово забралася геть, поховавшись у щілини в землі.
Опівночі, коли вони вже сподівалися заснути, приповзли гребенясті змії, кожна з двома-трьома головами. Шкрябаючи землю лускою, вони роззявили пащі, в яких вібрувало по три язики. Сморід їхній відчувався за милю, а очі, які мерехтіли в місячному світлі, здавалось, розбризкують отруту, як це робить василіск… З ними друзі наші билися з годину, бо ті тварини мали більше злості, ніж інші, а може, вони шукали м'яса. Кількох вони вбили, і побратими їхні поквапилися до трупів, справляючи учту і забувши про людей. Вони вже гадали, що небезпека скінчилася, коли після змій присунули краби — їх було понад сотню; вони були вкриті крокодилячою лускою, і панцирі їхні відбивали удари меча. Аж поки розпач не підказав Коландринові добру думку: він підходив до одного з них, щосили копав під черево, той перекидався на спину, божевільно рухаючи клішнями. Таким чином вони їх оточили, закидали сухим гіллям і підпалили. Потім виявилося, що без панцира краби ці були цілком їстівні, і так друзі здобули собі запас м'яса на два дні, хоч і солодкавого та жорсткого, але загалом смачного та поживного.