— І ви вирушили? — спитав Никита.
— Не відразу, бо це могло здатися втечею. Цілий двір увесь час збирався на раду — вирішувалася доля походу. Військо розбігалося, чимало вояків хотіли вертатися додому морем, інші хотіли сісти на корабель в Антіохії, ще інші прагнули їхати через Тріполі. Молодий Фрідріх вирішив йти вперед суходолом. Тоді почалася суперечка, що робити з тілом Фрідріха — одні пропонували вийняти з нього нутрощі, бо вони найбільш тлінні, і якомога швидше поховати їх, другі радили чекати прибуття до Тарсу, батьківщини апостола Павла. Але решту тіла довго зберігати було неможливо, і раніше чи пізніше його треба буде кинути в окріп з води і вина, аж поки м'якоть не відділиться від кісток, і тоді її слід відразу поховати, а решта повинна зайняти місце в гробниці у відвойованому Єрусалимі. Та я знав, що заки тіло кинуть в окріп, його доведеться розчленувати. Бачити це було б для мене мукою.
— Я чув, що ніхто не знає, що сталося з тими кістьми.
— Я теж це чув — бідолашний отець мій. Тільки-но прибувши в Палестину, помер і молодий Фрідріх, якого виснажили болі й злигодні подорожі. Зрештою, Річард Левине Серце і Філіп Август теж так і не доїхали до Єрусалима. Виправа ця була воістину нещаслива для всіх. Але про все це я дізнався тільки цього року, коли вернувся до Царгорода. У ті дні в Кілікії мені вдалося переконати Фрідріха Швабського, що нам треба вирушити до Індії, щоб виконати обітницю його батька. Мені здалося, що син відчув полегшу від цієї моєї пропозиції. Він спитав мене тільки, скільки коней і скільки припасів мені потрібно. Іди з Богом, Бавдоліно, сказав він мені, не думаю, що ми ще побачимося. Може, він думав, що я пропаду десь там, у далеких землях, а натомість пропав піп, бідолашний нещасливець. Він не був злим чоловіком, хоч його й точило почуття приниження і заздрощів.
Підозрюючи один одного, наші друзі мали вирішити, хто візьме участь у подорожі. Поет зауважив, що їх має бути дванадцятеро. Якщо вони хочуть, щоб по дорозі до землі Пресвітера Йоана до них ставилися з пошаною, доречно було б, якби люди вважали їх дванадцятьма Царями-Волхвами, які повертаються у свої краї. Але що не було певності, чи Волхвів було дванадцятеро, а чи троє, ніхто з них ніколи не повинен твердити, що вони — це Волхви; ба навіть якби хтось їх спитав, вони мають відповісти заперечно, немов не маючи права зрадити велику таємницю. Тож коли всі вони одностайно заперечуватимуть це, хто захоче в це повірити, повірить. їхня стриманість надасть справжності вірі інших.
Значить, були Бавдоліно, Поет, Борон, Кіот, Абдул, Соломон і Бойді. Без Зосими теж обійтися було неможливо, бо він, знай, присягався, що знає напам'ять мапу Козьми, хоч усім трохи неприємно було, що дурисвіт цей має видавати себе за одного з Волхвів, але вередувати було недоречно. Бракувало чотирьох. Тепер Бавдоліно покладався вже тільки на александрійців, тому для їхньої виправи вибрав Куттіку з Кварньєнто, Коландрина Ґваска, брата Коландрини, Порчеллі та Алерама Скаккабароцці, званого Чулою, — був то міцний, надійний чоловік, який ні про що не питав. Вони погодилися, бо тепер їм уже теж здавалося, що до Єрусалима ніхто не доїде. Молодий Фрідріх дав їм дванадцять коней і сім мулів, а ще тижневий запас харчів. А потім, сказав він, про вас подбає Боже провидіння.
Поки вони готувалися до від'їзду, до них підійшов Ардзруні і звернувся до них з тою самою смиренною чемністю, яку раніше він приберігав для імператора.
— Друзі мої любі, — сказав він, — знаю, що вирушаєте ви у далеке царство…
— Звідкіля ти це знаєш, мосьпане Ардзруні? — недовірливо спитав Поет.
— Ходять чутки… Я також чув про якусь чашу…
— Якої ти ніколи не бачив, так? — сказав йому Бавдоліно, підходячи до нього так близько, що той мусив відступити.
— Ніколи. Але чув про неї.
— Якщо ти так багато знаєш, — спитав тоді Поет, — то, може, скажеш, чи не заходив часом хтось в опочивальню, поки імператор тонув у річці?
— А він справді потонув у річці? — спитав Ардзруні. — Поки що так вважає його син.
— Друзі мої, — мовив Поет, — цілком очевидно, що чоловік цей нам погрожує. У тій метушні, яка виникла в ці дні поміж табором і замком, зовсім легко було б вдарити його кинджалом у спину, а труп кудись викинути. Але спершу добре було б знати, чого він від нас хоче. У разі чого переріжу йому горлянку опісля.
— Володарю і друже мій, — мовив Ардзруні, — я не прагну вашої згуби, а хочу уникнути своєї. Імператор помер на моїй землі, коли їв мою їжу і пив моє вино. Від імперців мені нічого очікувати підтримки чи захисту. Буду вдячний, якщо вони пустять мене живим. Але тут я в небезпеці. Відколи я прихистив Фрідріха, князь Левон зрозумів, що я хочу перетягти його на свій бік проти нього. Поки Фрідріх був живий, Левон не міг мені нічого зробити — і це доводить, яким великим нещастям була для мене смерть сього чоловіка. Тепер же Левон скаже, що з моєї вини він, князь вірмен, не зумів гарантувати безпеку найвидатнішому з його союзників. Чудова нагода, щоб послати мене на смерть. Я не маю іншого виходу. Мені треба зникнути на довгий час і повернутися з чимось, що б відновило мій престиж і авторитет. Ви вирушаєте на пошуки землі Пресвітера Йоана, і якщо знайдете її, то буде це славний подвиг. Я хочу поїхати з вами. До того ж так я доведу вам, що не брав тієї чаші, про яку ви говорите, бо якби взяв, то зостався б тут і використав її як козир у переговорах з кимось. Я добре знаю східні землі і можу бути вам корисний. Знаю, що герцог не дав вам грошей, то можу взяти із собою ту дещицю золота, якою володію. Зрештою — і Бавдоліно це знає — я маю сім коштовних реліквій, сім голів святого Йоана Хрестителя, і по дорозі ми можемо помалу попродати їх.
— А якщо ми відмовимося, — мовив Бавдоліно, — ти підеш і нашепочеш на вухо Фрідріхові Швабському, що ми провинні в смерті його батька.
— Я цього не казав.
— Послухай-но, Ардзруні, ти не та людина, яку я б хотів взяти будь-куди із собою, але в цій нашій нефортунній пригоді будь-хто може стати ворогом іншому. Ще один ворог не робить різниці.
— Насправді чоловік цей буде нам тягарем, — сказав Поет, — нас уже дванадцятеро, а тринадцятий принесе нещастя.