Фрідріх побожно замкнув чашу в скрині, а ключ од неї прив'язав собі до шиї, і Бавдоліно подумав, що він добре зробив, бо в ту мить він мав враження, що не тільки Поет, але й інші його друзі охоче б поцупили цю річ, щоб потім зазнати з нею своєї власної пригоди.
Тоді імператор підтвердив, що тепер і справді настала пора вирушати. Похід для відвоювання Єрусалима треба ретельно підготувати. Наступного року Фрідріх вирядив послів до Саладина й організував зустрічі з посланцями сербського жупана Стефана Немані, візантійського василевса і сельджуцького султана Іконію, щоб підготувати перехід військ через їхні території.
Англійський і французький королі вирішили пуститися в дорогу морем, а Фрідріх у травні 1189 року вирушив суходолом з Реґенсбурга з п'ятнадцятьма тисячами лицарів і п'ятнадцятьма тисячами зброєносців, і дехто говорив, що по рівнинах Угорщини пройшло шістдесят тисяч вершників і сто тисяч піших воїнів. Інші говорили навіть про шістсот тисяч прочан — може, всі вони перебільшували, і Бавдоліно сам не міг би сказати, скільки їх насправді було: може, їх було всього двадцять тисяч, але в кожному разі було то велике військо. Якщо не рахувати їх одного за одним, а споглядати здалеку, то коли вони ставали табором, видно було, де той табір починається, але кінець його пропадав за обрієм.
Щоб уникнути різанини і мародерства, які були бичем попередніх виправ, імператор не дозволив, щоб за ним ішли зграї голодранців, які минулими разами пролили в Єрусалимі стільки крові. Цю кампанію треба було провести як належить, залучаючи до неї людей, які знають, як треба воювати, а не босяків, які вирушали на війну нібито щоб здобути собі Рай, а натомість верталися додому з манаттям якогось гебрея, якому вони по дорозі перерізали горлянку. Фрідріх приймав тільки тих, хто два роки міг утримувати себе, а вбогі вояки діставали по три срібні марки кожен, щоб харчуватися під час подорожі. Якщо хочеш визволити Єрусалим, мусиш як слід потрясти капшуком.
До походу пристало чимало італійців: були там кремонці з єпископом Сікардо, люди з Бреші, з Верони на чолі з кардиналом Аделярдом, а навіть дехто з александрійців, включно з деякими давніми друзями Бавдоліна, як от Бойді, Куттіка з Кварньєнто, Порчеллі, Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, Коландрино, брат Коландрини, а отже Бавдолінів шуряк, один з Тротті, а також Поцці, Ґіліні, Ланцавекк'я, Пері, Інвіціаті, Ґамбаріні та Чермеллі — усі за власний кошт або за кошт міста.
Вони з помпою вирушили, прямуючи вздовж Дунаю аж до Відня; а потім, у червні Фрідріх у Братиславі зустрівся з королем угорським. Тоді вони вступили в болгарські ліси. У липні вони зустрілися з сербським жупаном, який намовляв їх на союз проти Візантії.
— Гадаю, зустріч ця, — сказав Бавдоліно, — стурбувала вашого василевса Ісаака. Він боявся, що це військо хоче захопити Царгород.
— І не помилявся.
— Він помилився на п'ятнадцять років. Тоді Фрідріх справді хотів йти на Єрусалим.
— Але ми непокоїлися.
— Розумію — величезне чужоземне військо мало перетнути вашу територію, і ви непокоїлися. Але ви, безперечно, ускладнили нам життя. Ми прибули у Софію, але обіцяних припасів там не застали. Біля Філіппополіса проти нас виступили ваші війська, які потім дременули, аж гай шумів, і так було при кожній сутичці в ті місяці.
— А знаєш, у той час я був правителем Філіппополіса. Ми діставали з двору суперечливі відомості. Раз василевс наказував нам спорудити навколо міста мури і викопати рів, щоб мати змогу чинити вам опір, а тільки-но ми це зробили, надійшов наказ усе це знищити, щоб укріплення ці не могли правити вам за захисток.
— Ви перекрили гірські перевали колодами зрубаних дерев. Нападали на наші загони, які відлучалися в пошуках харчів.
— Ви грабували наші землі.
— Бо ви не давали нам обіцяної провізії. Ваші люди спускали з міських мурів кошики з харчами, але до хліба підмішували вапно та інші отруйні речовини. Під час подорожі імператор одержав лист від Сибілли, колишньої королеви єрусалимської, яка попереджала його, що Саладин, аби зупинити похід християн, надіслав візантійському імператорові кілька четвериків отруєного зерна і бутель такого отруйного вина, що Ісааків раб, обов'язком якого було нюхати вино, помер тут же на місці.
— Байки.
— Але коли Фрідріх вирядив послів у Царгород, ваш василевс навіть не запросив їх сісти, а тоді кинув у в'язницю.
— Але потім їх передали Фрідріхові.
— Коли ми вступили у Філіппополіс і виявили, що місто безлюдне, бо всі повтікали. Тебе теж не було.
— Моїм обов'язком було уникнути полону.
— Може, й так. Але саме після того, як ми ввійшли у Філіппополіс, василевс ваш змінив тон. Бо там ми зустрілися з вірменською спільнотою.
— Вірмени вважали вас своїми братами. Вони такі ж схизматики, як і ви, не вшановують святих образів, вживають опрісноки.
— Вони добрі християни. Вони заговорили до нас від імені їхнього князя Левона, пообіцявши допомогу і безперешкодний прохід через їхню країну. Але тільки в Адріанополі ми зрозуміли, що не все так просто — туди прибуло також посольство сельджуцького султана Іконія, Килиджа Арслана, який проголосив себе володарем турків і сирійців, а також вірмен. То хто ж тоді верховодив і де?
— Килидж намагався подолати верховенство Саладина і прагнув завоювати християнське царство Вірменії, а тому сподівався, що Фрідріхове військо йому допоможе. Вірмени ж сподівалися, що Фрідріх зуміє стримати претензії Килиджа. Ісаак наш, якого все ще боліла поразка, зазнана від сельджуків у Міріокефалі, сподівався, що Фрідріх вступить у сутичку з Килиджем, але не був би й проти того, якби той зіткнувся і з вірменами, які завдавали немалих прикрощів нашій імперії. Ось чому, дізнавшись, що і сельджуки, і вірмени надавали Фрідріхові безперешкодний прохід через свої землі, він зрозумів, що йому не варто спиняти його, а навпаки, він повинен сприяти його просуванню, дозволивши йому перетнути Пропонтиду. Таким чином він спрямовував Фрідріха проти наших ворогів і віддаляв його від нас.
— Бідний отець мій. Не знаю, чи підозрював він, що став зброєю в руках зграї різношерстих ворогів. Можливо, він це розумів, але сподівався здолати їх усіх. Знаю лиш те, що, передбачаючи можливість союзу не тільки з Візантією, а з ще одним християнським царством, тобто з вірменами, Фрідріх з трепетом думав про свою кінцеву мету. Він мріяв (і я з ним), що вірмени допоможуть йому відкрити шлях до царства Пресвітера Йоана… У кожному разі все було так, як кажеш ти: після посольств від сельджуків та вірмен ваш Ісаак дав нам кораблі. І саме в Ґалліполі, чи пак в Калліполісі, я зустрів тебе, коли від імені твого василевса ти передавав ці кораблі нам.