А що царство лежало на Сході, Абдул запропонував згадати якісь рідкісні прянощі, і вони погодилися, що найкращим буде перець. За словами Борона, перець росте на деревах, на яких повно змій, і коли він дозріває, дерева підпалюють, змії тікають у свої нори, тоді дерева струшують, перець падає з гілок, і його варять якимсь невідомим способом.
— А тепер можна про Самбатіон? — спитав Соломон.
— Давай сюди Самбатіон, — сказав Поет, — щоб було зрозуміло, що по той його бік живуть десять загублених колін, а навіть згадаймо їх відкрито, і коли Фрідріх знайде ще й загублені племена, то буде ще один трофей, який спричиниться до його слави.
Абдул зауважив, що Самбатіон конче потрібен, бо то нездоланна перешкода, яка сковує волю, загострює бажання й підживлює ревнощі. Хтось запропонував згадати також підземний потік, повний коштовних самоцвітів, і Бавдоліно сказав, що авжеж, Абдул може його вписати, але він навіть близько до нього не підійде, боячись, що хтось знову згадає якийсь топаз. На основі свідчень Плінія та Ісидора було вирішено поселити на цій землі саламандр — чотириногих змій, які живуть серед полум'я.
— Усе правдиве знайде тут місце, — сказав Бавдоліно, — головне — не розповідати байок.
Далі в листі ще наголошувалося на чеснотах, які панували в тих землях, де кожного прочанина приймають з милосердям, де нема бідних, нема злодіїв, грабіжників, скупіїв і підлесників. Відразу по тому Пресвітер заявляв, що, на його думку, нема на світі монарха такого багатого на скарби й підданців, як він. За доказ цього багатства — як це, зрештою, бачив Синдбад у Сарандібі — правив опис величної сцени, де Пресвітер ішов війною на своїх ворогів, а перед ним везли тринадцять розп'ять, усіяних самоцвітами, кожне на окремому возі, і за кожним возом крокували десять тисяч вершників та сто тисяч піших воїнів. А коли Пресвітер виступав у мирний час, перед ним везли дерев'яний хрест, на спомин про страсті Господні, і золоту посудину, повну землі, щоб нагадувати всім і собі самому, що ми є порох і до пороху вернемося. Але щоб ніхто не забував, що то виступає цар над царями, була там також срібна посудина, повна золота.
— Якщо запхаєш туди топази, я розіб'ю цей кухоль тобі об голову, — попередив Бавдоліно. І Абдул, принаймні тепер, не став їх туди запихати. — Але напиши ще, що там нема підлесників, і ніхто не бреше, а хто бреше, той умирає на місці, тобто немов умирає, бо його проганяють геть, і ніхто більше про нього не дбає.
— Але я вже написав, що там нема пороків, нема злодіїв…
— Дарма, напиши ще. Царство Пресвітера Йоана має бути місцем, де християни дотримуються Божих заповідей, а папа, натомість, не зумів спонукати до цього своїх дітей, ба навіть сам він бреше ще більше від інших. Зрештою, якщо наголошувати на тому, що там ніхто не бреше, цілком очевидно, що все те, що каже Йоан, чиста правда.
І Йоан провадив далі, оповідаючи, що він відвідує щороку з великим військом гріб пророка Даниїла в безлюдній Вавилонії, що в краях його можна спіймати рибу, з крові якої добувають пурпур, і що панує він над амазонками та брахманами. Борон вважав згадку про брахманів корисною, бо їх бачив Александр Великий, коли дійшов так далеко на Схід, як тільки можна собі уявити. Отже, згадка про них доводить, що царство Пресвітера включило в себе цілу імперію Александра.
Отож залишалося тільки описати його палац і чарівне свічадо, а про це все вже сказав Поет напередодні. Але він повторив це ще раз, шепочучи Абдулові на вухо, щоб Бавдоліно знову не почув про топази з берилами, але зрозуміло, що в цьому випадку вони були конче потрібні.
— Гадаю, той, хто це читатиме, — сказав Раббі Соломон, — здивується, чому такого могутнього царя називають всього лиш пресвітером.
— Слушно, і це дасть нам змогу поставити крапку, — мовив Бавдоліно. — Пиши-но, Абдуле…
"Як так сталося, о любий Фрідріху, що величність наша не наділила себе славнішим титулом, ніж Пресвітер, — запитання це робить честь твоїй мудрості. Звісно, при нашому дворі є достойники, наділені набагато гіднішими титулами і повноваженнями, особливо в церковній ієрархії… Управитель наш має титул примаса й царя, царем і архієпископом є наш виночерпій, камергером у нас служить єпископ і цар, сенешалем — цар і архімандрит, а головним кухарем — абат і цар. Тому-то велич наша, не в змозі стерпіти, щоб титулували нас тими самими титулами і відносили до тих самих станів, до яких належить цілий наш двір, через покору свою вирішила, щоб титулували нас скромним цим титулом і називали непишним цим ім'ям. Поки що досить тобі знати, що землі наші простягаються на чотири місяці путі в один бік, і ніхто не знає, доки вони сягають у другий. Якби ти перелічив усі зірки на небі й пісок у морі, лиш тоді ти б зміг виміряти всі наші посілості і наше могуття".
Вже майже світало, коли наші друзі скінчили писати листа. Ті, хто спожив меду, усе ще перебували у стані усміхненого заціпеніння, хто ж пив лише вино, був напідпитку, а Поет, який знову зажив обох цих субстанцій, ледве тримався на ногах. Вони йшли вуличками й площами, співаючи й шанобливо торкаючись того пергамену, самі вже переконані, що його тільки-но привезено з царства Пресвітера Йоана.
— І ти відразу послав його Райнальдові? — спитав Никита.
— Ні. Після від'їзду Поета ми довгі місяці знов і знов перечитували його, шліфували, зішкрябуючи літери і пишучи поверх. Іноді хтось пропонував додати якусь подробицю.
— Але, гадаю, Райнальд чекав на цього листа…
— Річ у тім, що тим часом Фрідріх звільнив Райнальда з посади канцлера імперії, призначивши на його місце Християна з Буха. Звісно, Райнальд, як архієпископ Кельнський, був також архіканцлером Італії й далі мав величезну владу, адже ж це він організував канонізацію Карла Великого, але заміна ця, принаймні на мою думку, означала, що Фрідріх став вважати Райнальда надто настирливим. Тож як я мав представити імператорові лист, замовлений фактично Райнальдом? Ага, я ще забув сказати, що в рік канонізації Беатриса народила другого сина, а отже імператор був заклопотаний іншим, тим паче, що до мене доходили чутки, ніби старший син увесь час слабував. І так поміж усіма цими " подіями минуло понад рік.