Бавдоліно

Страница 4 из 147

Умберто Эко

Никита Хоніят, колишній двірський красномовець, найвищий суддя імперії, суддя Покрову, логотет таємниць, тобто — як би висловились у латинському світі — канцлер візантійського василевса, а також літописець багатьох Комнинів та Ангелів, з цікавістю спостерігав за чоловіком, який сидів перед ним. Бавдоліно переконував його, що вони вже зустрічалися раніше, в Ґалліполі, у часи імператора Фрідріха, але якщо Бавдоліно й справді там був, він губився в натовпі чиновників, а от Никита, який вів переговори від імені василевса, був далеко більше на виду. Може, Бавдоліно брехав? У кожному разі, саме він врятував його від лютих напасників, відвів у безпечне місце, знайшов його родину й обіцяв вивезти їх усіх з Царгорода…

Никита дивився на свого рятівника. Той був більше схожий на сарацина, ніж на християнина. Обпалене сонцем обличчя, блідий рубець, що перетинав цілу щоку, копиця все ще рудого волосся, яка робила його схожим на лева. Згодом Никита здивується, дізнавшись, що чоловік той мав понад шістдесят років. П'ястуки його були дебелі, і коли він тримав їх на колінах, на них виразно виступали вузлуваті суглоби. Руки селянина, придатніші для лопати, ніж для меча.

Але грецькою говорив він плавно, не бризкаючи слиною за кожним словом, як це звичайно роблять чужинці, а недавно Никита чув, як він звертається до когось з напасників їхньою шерехатою мовою — він говорив нею швидко й сухо, і можна було собі уявити, що в його устах вона могла звучати й образливо. Зрештою, напередодні він сказав Никиті, що має один дар: варто йому почути, як двоє між собою говорять якоюсь мовою, і через деякий час він сам може говорити, як вони. То був особливий дар, який, на думку Никити, належав тільки апостолам.

Життя при дворі — ще й при якому дворі — навчило Никиту оцінювати людей зі спокійною недовірою. Найбільше його вражала в Бавдоліні одна річ: що б він не казав, він завжди дивився на свого співрозмовника примруженими очима, немов остерігаючи, що не варто сприймати його слова серйозно. Подібну манеру можна пробачити будь-кому, але не людині, від якої очікуєш правдивих свідчень, щоб перетворити їх на Історію. Зрештою, Никита був допитливим від природи. Він любив слухати розповіді інших, і не тільки про те, чого сам не знав. Навіть коли хтось описував те, що він сам бачив на власні очі, йому здавалось, ніби він споглядає це з іншого боку, немов стоїть на верхівці гори, зображеної на іконі, і бачить камені так, як бачили їх апостоли зверху, а не як бачать їх вірні знизу. Зрештою, йому подобалося розпитувати латинян, які так відрізнялися від греків, — насамперед про їхні нові мови, такі відмінні одна від одної.

Бавдоліно з Никитою сиділи один напроти одного в кімнатці всередині невеликої вежі, двострілчасті вікна якої відкривалися на три боки. Одне виходило на Золотий Ріг[37] і Перу[38] на протилежному березі, де серед передмість і халуп височіла Галатська вежа; з другого вікна було видно портовий канал, який впадав у протоку Святого Юрія;[39] а третє дивилося на захід, і з нього можна було побачити цілий Царгород. Але того ранку бліде небо було заслане густим димом, що піднімався від охоплених вогнем палаців та базилік.

То була вже третя пожежа в місті за останні дев'ять місяців — перша понищила двірські склади й гамазеї, від Влахерн[40] аж до Константинових мурів, друга пожерла всі крамниці венеційців, амальфійців, пізанців та гебреїв від Перами майже до самого узбережжя, пощадивши тільки квартал ґенуезців у підніжжі Акрополя, а третя тепер розгоралася повсюди.

Унизу пливла справжня ріка полум'я, валилися на землю портики, руйнувалися палаци, тріскали колони; огненні кулі, вилітаючи з осердя цього пожарища, поглинали далекі будинки, а вітри, примхливо підживляючи це пекло, підхоплювали полум'я, і воно верталося, щоб пожерти те, що ще не пожерло було раніше. Догори підносилися густі хмари диму; знизу на них мінилася червоняста заграва, але була вона іншої барви, ніж полум'я — може, так просто здавалося в оманливих променях східного сонця, а може, цієї барви надавали їй спеції, дерево та інше добро, яке, згоряючи, породжувало це полум'я. Крім цього, доносилися аромати мускатного горіха, кориці, перцю чи шафрану, гірчиці або імбиру, залежно від того, звідки, з якої частини міста віяв вітер — найчудовіше місто на світі горіло, мов жарівниця з пахощами.

Бавдоліно повернувся спиною до третього вікна і стояв, мов темна тінь, в ореолі подвійного сяйва — сяйва нового дня і сяйва пожежі. Никита слухав його в піввуха, згадуючи події попередніх днів.

Того ранку, у середу 14 квітня року Господнього 1204-го, тобто року шість тисяч сімсот дванадцятого від початку світу, як звикли рахувати у Візантії, минало два дні від того часу, як варвари остаточно заволоділи Царгородом. Ще в п'ятницю візантійське військо, яке так гарно виблискувало зброєю, щитами й шоломами під час урочистостей, й імперська гвардія з англійських та данських найманців, озброєна страхітливими двосічними сокирами, відважно билася, чинячи опір ворогам, але в понеділок, коли вороги прорвалися за мури, їй таки довелося здатися. Перемога була такою раптовою, що надвечір самі переможці у страху спинилися, сподіваючись нової хвилі опору, і, щоб зупинити захисників, запалили нову пожежу. Але у вівторок вранці місто дізналося, що узурпатор Алексій Дука Мурзуфл утік вночі в глиб континенту. Осиротілі й переможені городяни стали обсипати прокльонами цього крадія тронів — якого донедавна прославляли й улещували, коли він задушив свого попередника, — і, не знаючи, що робити (легкодухи, усі легкодухи, який сором, лементував Никита, дізнавшись про ганебну поразку), зібралися на великий похід, включно з патріярхом і священнослужителями всіх рангів у ритуальному облаченні, з ченцями, які волали щось про милосердя, готові продатися новим владоможцям, як раніше продавалися старим, і, несучи хрести й образи Господа Нашого, понад які здіймалися їхні крики й лементи, вирушили назустріч завойовникам, сподіваючись задобрити їх.

Що за божевілля сподіватися милосердя від варварів, які не чекали, аж ворог здасться, щоб вчинити те, про що мріяли місяцями — знищити найбільше, найлюдніше, найбагатше, найшляхетніше місто на світі, розділивши між собою його останки. Безконечна процесія плакальників наштовхнулася на розлючених і насуплених безвірців, які стискали в руках ще червоні від крові мечі, нетерпляче гарцюючи на конях. Не звернувши на процесію ніякої уваги, вони почали грабувати.