— Прошу тебе!
Бавдоліно став на коліна в поклоні, майже торкнувши чолом землі, і вийшов, не знаючи, куди подітися. Пізніше він усвідомив, що за одну-єдину мить він скоїв чотири злочини: образив маєстат імператриці, заплямував себе перелюбом, зрадив довіру свого батька і піддався ганебній спокусі помсти. "Чи була це помста? — замислився він. — Якби Фрідріх не вчинив тої різанини, не образив мене, а я не відчув би у серці ненависті до нього, чи зробив би я те, що зробив?" І, намагаючись уникнути відповіді на це запитання, він усвідомив, що якщо відповідь така, якої він боявся, то це значило б, що він скоїв ще й п'ятий, і найстрахітливіший гріх — тобто він безповоротно заплямував гідність свого власного кумира, аби лиш помститися за кривду, і перетворив те, що стало метою його життя, на жалюгідне знаряддя помсти.
— Мосьпане Никито, підозра ця тліла в мені довгі роки, хоч я не міг забути нестерпної принадності тієї миті. Я закохувався дедалі дужче, але цього разу без жодної надії, навіть у мріях. Бо якщо я хотів хоч якогось прощення, образ її повинен був зникнути навіть з моїх мрій. У глибині душі я говорив собі під час багатьох довгих безсонних ночей: ти мав усе, тобі більше нема чого бажати.
На Царгород спадала ніч і на небі вже не видно було заграви. Пожежа гасла, і лиш де-не-де на пагорбах міста миготіли відблиски, але вже не полум'я, а жару. Тим часом Никита звелів принести дві чаші медового вина. Бавдоліно сьорбав його, а очі його блукали десь у порожнечі.
— Це вино з острова Тасос. У глек додають тісто з полби, просякнуте медом. Тоді до сильного й пахучого вина доливають вино делікатніше. Правда, яке воно ніжне? — спитав його Никита.
— Авжеж, ніжне, — відповів Бавдоліно, думаючи про зовсім інше. Тоді він поставив чашу.
— Того ж самого вечора, — завершив він свою оповідь, — я назавжди зарікся осуджувати Фрідріха, бо почував за собою ще більшу провину. Що гірше — відрізати носи ворогам чи цілувати уста дружини твого доброчинця?
Наступного дня він пішов прохати у свого названого батька пробачення за сказані йому суворі слова і залився рум'янцем, коли помітив, що й Фрідріха мучать докори сумління. Цісар обняв його, перепрошуючи за свій гнів, і сказав, що замість сотні підлесників воліє мати коло себе такого сина, як він, здатного вказати йому на його помилки. "Такого не наважується сказати мені навіть мій духівник, — сказав він йому з усмішкою. — Ти єдина людина, якій я довіряю".
Паленіючи від сорому, Бавдоліно починав розплачуватись за свій злочин.
10. Бавдоліно знаходить царів-волхвів і канонізує Карла Великого
Бавдоліно прибув під Мілан, коли міланці вже не витримували облоги, зокрема через внутрішні чвари. Врешті вони вирядили посольство, щоб узгодити умови здачі, визначені ще сеймом в Ронкальї, — тобто через чотири роки, після стількох смертей і руйнацій, становище було таким же, як і чотири роки тому. Точніше, капітуляція була ще ганебнішою, ніж попередня. Фрідріх хотів було знов уділити їм своє прощення, але безжалісний Райнальд волів дмухати на холодне. Треба дати їм таку научку, щоб усі пам'ятали, та й належить подбати про сатисфакцію для міст, які боролися разом з імператором не з любові до нього, а з ненависті до Мілана.
— Бавдоліно, — сказав цісар своєму названому синові, — цього разу не сердься на мене. Іноді навіть цісар мусить зробити те, чого хочуть його радники. — І впівголоса додав: — Райнальда я боюся більше, ніж міланців.
І він наказав, щоб Мілан стерли з лиця землі, вивівши з міста всіх людей, чоловіків і жінок.
Тепер поля навколо міста аж кишіли міланцями, які безцільно блукали навколо; дехто знайшов прихисток у сусідніх містах, інші стали табором перед мурами, сподіваючись, що імператор простить їх і дозволить повернутися. Падав дощ, вночі біженці тремтіли від холоду, діти хворіли, жінки плакали, беззбройні чоловіки сиділи край доріг, погрожуючи кулаками небові, адже безпечніше було проклинати Всемогутнього, ніж імператора, бо імператор усюди мав своїх людей, які вимагали пояснення причин надто вже бурхливих скарг.
Спершу Фрідріх хотів підпалити бунтівниче місто, але потім вирішив, що краще буде довірити цю справу італійцям, які ненавиділи Мілан ще дужче, ніж він. Лодійцям він доручив зруйнувати східну браму, звану Порта Ренца, кремонцям — розвалити браму Порта Романа, павійцям — не залишити каменя на камені від Порта Тічінезе, новарцям — стерти із лиця землі Порта Верчелліна, мешканцям Комо — знести Порта Комачіна, а жителям Сепріо та Мартезани — зрівняти із землею Порта Нуова. Це доручення вельми сподобалось громадянам тих міст, і вони навіть дали цісареві чимало грошей, щоб насолодитись привілеєм власноручно порахуватися з переможеним Міланом.
Наступного дня після того, як почалося плюндрування, Бавдоліно пробрався за міські мури. У деяких місцях геть нічого не було видно, крім хмари пилюги. Пірнувши в цю хмару, він побачив, як одні прив'язали до фасаду якоїсь будівлі товсті мотузки і дружно тягнули за них, аж поки він не розвалився, а другі, досвідчені каменярі, гатили кирками по даху якоїсь церкви, аж поки вона не зосталася без нього, а тоді великими молотами стали розбивати стіни і валити колони, підкладаючи клини під їх основу.
Кілька днів Бавдоліно блукав зруйнованими вулицями і бачив, як впала дзвіниця найбільшої церкви — пречудова і велична, як жодна інша в Італії. Найстаранніше працювали лодійці, які прагнули тільки помсти: вони перші дали раду своїй роботі, а тоді побігли допомагати кремонцям плюндрувати Порта Романа. Але павійці здавалися досвідченішими — вони били тільки напевне й вміли стримувати свою лють: вони роздроблювали розчин там, де камені були з'єднані між собою, або підкопували основу муру і він розвалювався сам.
Одне слово, тому, хто не знав, що тут діється, Мілан здавався метушливою новобудовою, де кожен бадьоро працював, хвалячи Господа. Тільки час немов ішов назад: замість того, щоб на порожньому місці з'явилося нове місто, старе місто перетворювалося на порох і голу землю. З цими думками в голові, у празник Пасхи, коли імператор оголосив у Павії велике святкування, Бавдоліно квапився роздивитися mirabilia urbis Mediolani,[90] ще заки Мілана не стане. І так він опинився перед ще не зруйнованою пречудовою базилікою і побачив неподалік кілька павійців, які ревно працювали, попри велике свято, закінчуючи руйнувати якийсь особняк. Від них він дізнався, що то базиліка Святого Євсторґія і що наступного дня вони займуться й нею: "Вона занадто гарна, щоб залишити її цілою, правда?" — резонно сказав йому один з нищителів.