А той йому:
— Чистісінька правда! Ти читав у моїй душі, мов у відкритій книзі! Що мені робити?
А Бавдоліно відповідав:
— Мовчи і не приміряй себе до інших.
Товстому чоловікові, який з трудом піднявся до нього, він сказав:
— Щоранку ти будишся з болем у шиї, і тобі важко натягти чоботи.
— Так воно і є, — мовив той зачудовано.
І Бавдоліно сказав:
— Не їж три дні. Але не пишайся своїм постом. Якщо це має сповнити тебе гординею, то ліпше їж м'ясо. Ліпше їсти м'ясо, ніж хизуватися. І сприймай свої болі як спокуту за гріхи.
Прийшов батько і сказав, що сина його обсипало болючими виразками. Бавдоліно відповів:
— Мий його тричі на день водою з сіллю і щоразу промовляй такі слова: Діво Гіпатіє, подбай про свого сина.
Той пішов, а через тиждень вернувся і сказав, що виразки гояться. Він дав Бавдолінові кілька монет, голуба і флягу вина. Усі волали про чудо, а хворі йшли до церкви і молилися: "Діво Гіпатіє, подбай про свого сина".
По драбині піднявся якийсь убого вдягнений чоловік з похмурим обличчям. Бавдоліно сказав йому:
— Я знаю, що з тобою. Ти носиш у серці злобу на когось.
— Ти знаєш усе, — відказав той.
Бавдоліно сказав йому:
— Хто хоче воздавати злом за зло, може зранити брата навіть незначним жестом. Завжди тримай руки за спиною.
Підійшов ще один чоловік зі смутними очима і сказав йому:
— Не знаю, що зі мною.
— Зате знаю я, — сказав Бавдоліно. — У тебе хандра.
— Як мені вилікуватись?
— Вперше хандра проявляється, коли помічаєш, що сонце надзвичайно повільно рухається по небі.
— І що?
— Ніколи не дивись на сонце.
"Від нього нічого не приховаєш", — казали люди в Селімбрії.
— Як тобі вдалося стати таким мудрим? — спитав його один. А Бавдоліно відповів:
— Це тому, що я вмію ховатися.
— Як це ти ховаєшся?
Бавдоліно витягнув руку і показав йому долоню.
— Що ти бачиш перед собою? — спитав він.
— Руку, — відповів той.
— Бачиш, як добре вмію я ховатися, — мовив Бавдоліно.
Знову настала весна. Бавдоліно ставав дедалі бруднішим і зарослішим. Його тіло обсіли птахи, які зліталися зграями і видзьобували хробаків, що завелися на ньому. А що він мусив годувати всіх цих створінь, люди наповнювали його кошик щораз частіше.
Одного ранку під'їхав якийсь вершник, задиханий і вкритий пилюкою. І сказав йому, що під час полювання один шляхетний пан невдало вистрілив з лука і влучив стрілою в сина своєї сестри. Стріла врізалась в око і вийшла на потилиці. Хлопець ще дихає, і пан той просить, щоб Бавдоліно зробив усе, що може зробити Божий чоловік.
Бавдоліно сказав:
— Завданням стовпника є бачити здалека, як надходять думки. Я знав, що ти прийдеш, але тобі це зайняло забагато часу, і стільки ж часу буде тобі потрібно, щоб вернутися. Усе на цьому світі йде так, як має йти. Знай, що хлопець у цю мить умирає, ба навіть він уже помер, хай зглянеться Господь над його душею.
Лицар вернувся, і хлопець був уже мертвий. Коли чутки про це розійшлися, багато людей у Селімбрії кричали, що Бавдоліно має дар ясновидіння, бо бачив, що діялося на відстані в милю. Проте неподалік від стовпа була церква Святого Мардонія, священик якої ненавидів Бавдоліна, бо той уже довгі місяці позбавляв його даток колишніх парафіян. Він почав базікати, мовляв, що ж то за чудо вчинив Бавдоліно, бо такі чудеса вчинити може кожен. Він став під стовпом і давай кричати Бавдолінові: якщо стовпник цей навіть вийняти стрілу з ока не зміг, то це те ж саме, якби він сам убив того хлопця.
Бавдоліно відповів:
— Намагання приподобатись людям нівечить духовний розквіт.
Священик кинув у нього камінь, і тут же до нього приєдналися ще кілька фанатиків, які стали обкидати терасу камінням і грудками. Вони робили це цілий день, а Бавдоліно зіщулився в шатрі, закривши лице руками. Вони пішли геть, лиш коли запала ніч.
Наступного ранку Никита пішов подивитися, що сталося з його приятелем, але не побачив там його. На стовпі нікого не було. Неспокійний, він вернувся додому й угледів Бавдоліна в Теофілактовій стайні. Той набрав у бочку води і ножем здирав із себе весь той бруд, який за той час нагромадився. Сяк-так він обрізав собі бороду й волосся. Він засмаг на сонці та вітрі і не здавався надто вихудлим, лиш важко йому було триматися прямо, і він рухав руками і плечима, щоб розім'яти м'язи спини.
— Ти бачив. Єдиний раз у своєму житті я сказав правду і тільки правду, і мене каменували.
— Так було й з апостолами. Ти став святим чоловіком, і тепер розчаровуєшся через таку дрібницю?
— Може, я чекав на знак з небес. За ці місяці я зібрав немало монет. Я послав Теофілактового сина купити мені одяг, коня і мула. Десь тут у домі ще має бути моя зброя.
— Отже, ідеш геть? — спитав Никита.
— Так, — відказав той, — стоячи на тому стовпі, я багато що зрозумів. Зрозумів, що я грішив, але не для того, щоб здобути владу і багатство. Зрозумів, що якщо хочу прощення, то мушу сплатити три борги. Перший борг: я вернувся до своєї думки спорудити нагробний камінь Абдулові, бо саме для цього я взяв його голову Хрестителя. Але гроші надійшли з іншого джерела, і це ще краще, бо дало їх не святокупство, а побожність добрих християн. Я знайду місце, де ми поховали Абдула, і споруджу там каплицю.
— Але ж ти навіть не пам'ятаєш, де він загинув!
— Мене поведе Бог, і я знаю напам'ять мапу Козьми. Другий борг: я дав був святу обітницю доброму отцеві моєму Фрідріхові, не кажучи вже про владику Оттона, і досі ще її не дотримав. Я мушу дістатися до царства Пресвітера Йоана. Інакше все моє життя прожите намарне.
— Але ж ви на власні очі переконалися, що його нема!
— Ми на власні очі переконалися, що туди ми не добралися. А це інша річ.
— Але ж ви зрозуміли, що євнухи брехали.
— Може, й брехали. Але не могли брехати владика Оттон і голос передання, який твердить, що десь там Пресвітер є.
— Але ти вже не такий молодий, як тоді, коли ви пробували вперше!
— Зате мудріший. Третій борг: десь там у мене є син або донька. І десь там є Гіпатія. Я хочу віднайти їх і захищати, бо це є моїм обов'язком.
— Але ж минуло понад сім літ!
— Значить, дитині вже більше шести років. Хіба шестирічна дитина вже не є моєю дитиною?