Бавдоліно

Страница 132 из 147

Умберто Эко

— Якщо вже так, — сказав Певере, якого захопила ця чудова перспектива, — досить понишпорити тут, унизу, і притьмом знайдете уламок вифлеємських ясел, зовсім невеличкий, уже й не згадаю, звідки він там узявся.

— Ми наробимо небачених реліквій, — сказав Поет, — але виготовимо й відомі, бо про них усі говорять, а ціна з дня на день росте.

Будинок ґенуезців на тиждень перетворився на метушливу майстерню. Бойді знайшов цвях зі Святого Хреста, перечепившись об нього поміж тирсою; Боямондо після ночі жорстоких страждань прив'язав собі мотузку до зіпсованого зуба і вирвав собі його в одну мить — ось вам і зуб святої Анни; Ґрілло насушив на сонці хліба і крихти з нього порозкладав у невеличкі скриньки зі старого дерева, які перед тим змайстрував Тарабурло.

Певере переконав їх відмовитися від кошів з-під хліба і риби, мовляв, після такого чуда натовп напевно розділив їх між собою, і навіть Константан не зміг би зібрати їх докупи. А якщо продавати один, то це буде якась марниця, та й у кожному разі кошик важко тайкома передавати з рук в руки, адже Ісус нагодував чимало люду, тому це не міг бути кошичок, який можна сховати під плащем. Гаразд, облишмо кошики, сказав Поет, але Ноєву сокиру маєш мені знайти. Аякже, відповів Певере, осьде вона — лезо її вже більше схоже на пилу, а руків'я геть почорніло.

Тоді наші друзі перевдягайся вірменськими купцями (ґенуезці вирішили профінансувати цю справу) і почали понуро сновигати по шинках та наметах прочан, роняючи словечко то тут, то там, натякаючи на труднощі, накручуючи ціну, вони, мовляв, ризикують життям, і таке подібне.

Якось увечері Бойді вернувся і сказав, що знайшов одного лицаря з Монферрато, який придбав би Ноєву сокиру, але хотів мати певність, що вона справжня.

— Ага, — сказав Бавдоліно, — ходімо до Ноя і візьмімо в нього присягу з печаттю.

— А Ной хоч умів писати? — спитав Борон.

— Ной умів хіба що хляти вино, — відказав Бойді, — він уже, мабуть, лика не в'язав, коли вантажив тварин на ковчег: з комарами він явно перебрав міру, зате забув єдинорогів, і тому їх більше не знайдеш.

— Знайдеш, усе ще знайдеш… — пробурмотів Бавдоліно, який раптом упав у зажуру.

Певере сказав, що у мандрах він навчився трохи юдейських письмен і може вирізати ножем на руків'ї сокири кілька їхніх ковіньок:

— Ной же був юдей, хіба ні?

Юдей, юдей, аякже, притакували друзі: добре, що бідолашного Соломона вже нема, бо то була б для нього чиста мука. Але таким робом Бойді зумів продати сокиру.

Бували дні, коли важко було знайти покупців, бо місто охоплювала метушня, і прочан раптом відкликали в табір для бойової готовності. Приміром, пішли чутки, ніби Мурзуфл напав на Філею, місто на узбережжі, прочани виступили згуртованими лавами, відбулася битва, а може, просто сутичка, але Мурзуфл дістав доброго прочухана, до того ж у нього забрали хоругву з образом Богородиці, яка була гербом його війська. Мурзуфл вернувся в Царгород, але наказав своїм людям мовчати про ту ганьбу. Латиняни прознали про його мовчання, і одного чудового ранку прямо перед мурами пропливла їхня галера з хоругвою добре на виду, а на галері прочани непристойно жестикулювали перед ромеями — крутили їм дулі і били лівою рукою по згині правого ліктя. Мурзуфл наївся ганьби по самі вуха, а ромеї співали про нього на вулицях пісеньки.

Коротко кажучи, від січня до березня друзі наші бавили час між виготовленням добротних реліквій і пошуком відповідних покупців. І так, від підборіддя святого Еобана нині до гомілки святої Кунеґунди завтра зібрали гарненьку суму грошей, що дало їм змогу віддати борг ґенуезцям та й самим стати на ноги.

— І це має пояснити тобі, мосьпане Никито, звідки в минулі дні у твоєму місті взялося стільки подвійних реліквій, і Бог один знає, котра з них правдива. Та, з другого боку, стань на наше місце — ми ж мусили якось жити поміж латинянами, спраглими грабунку, і твоїми греками, тобто, даруй, твоїми римлянами, готовими дурити їх. Фактично ми дурили дурисвітів.

— А все ж, — смиренно мовив Никита, — не одна з цих реліквій, опинившись у їхніх варварських церквах, надихне одичілих латинян на святі думки. Зі святими помислами й реліквія стане святою. Шляхи Господні безконечні.

Тут вони могли вже заспокоїтися і вирушити додому. Кіот з Вороном не знали, куди податися, бо вже відмовилися від пошуків Градаля, а разом з ним і Зосими; Бойді твердив, що на ці гроші в Александрії він накупить собі виноградників і закінчить свої дні великим паном; Бавдоліно найменше зі всіх знав, що йому робити: пошукам Пресвітера Йоана настав кінець, Гіпатію він втратив, і йому стало байдуже — жити чи вмирати. Але з Поетом усе було по-іншому: його захопили мрії про всемогуття, він поширював скарби Господні по цілому світі й намірявся розширити свою клієнтуру від прочан найнижчого стану до владоможців, їхніх зверхників, прагнучи здобути їхню милість.

Якось він прийшов з новиною, що десь у Царгороді є Мандиліон, Спас Нерукотворний, образ з Едеси — неоціненна реліквія.

— Що ж то таке, той мандолін? — спитав Боямондо.

— Це невеличка шматина, якою витирають лице, — пояснив Поет, — і на ній відбитий лик Господа. Не намальований, а відбитий природним чином: це нерукотворний образ. Абґар V, цар Едеси, був хворий проказою і послав свого канцеляриста Ганнана до Ісуса, щоб той прийшов і зцілив його. Ісус не міг прийти, але взяв цю шматину, витерся, і на ній відбилися риси його обличчя. Ясна річ, одержавши цю шматину, цар одужав і навернувся до правдивої віри. Багато століть тому, коли перси взяли Едесу в облогу, Мандиліон вивісили на мурах міста, і він врятував його. Відтак цісар Константин купив це полотно і привіз його сюди; спершу воно зберігалося у Влахернській церкві, тоді у Святій Софії, а відтак у каплиці на Фаросі. Це правдивий Спас Нерукотворний, хоч кажуть, ніби є ще інші: у Камулії біля Кападокії, у Мемфісі в Єгипті та в Анаблаті поблизу Єрусалима. У цьому нема нічого неможливого, бо Ісус за своє життя, мабуть, не раз витирав собі обличчя. Але цей Мандиліон, безперечно, найчудотворніший зі всіх, бо на Великдень лик змінюється відповідно до пори дня — на світанку набирає обрисів новонародженого Ісуса, коли настає час третій, він відтворює Ісуса-підлітка і так далі, аж в пору часу дев'ятого він показує Ісуса дорослого, у час Страстей.