Він глянув на них з погордою — очевидно, він зрозумів, що ці бідолахи не годяться, щоб поповнити лави його молодих асасинів. Він і слова їм не сказав. Лише роздратовано махнув рукою слугам, немов кажучи: робіть з ними, що хочете. Цікавість у нього викликав тільки одноніг, який стояв позаду них. Він звелів йому підійти, жестами наказав підняти ногу над головою і засміявся. Шістьох людей вивели геть, а Ґаваґай залишився з ним.
І так почався довготривалий полон Бавдоліна, Борона, Кіота, Раббі Соломона, Бойді та Поета. Сковані по ногах ланцюгом, який закінчувався кам'яною кулею, вони робили всяку брудну роботу: іноді мили плити підлог та стін, іноді крутили жорна олійного преса, а іноді їм доручали відносити чвертки овечих туш птахам рух.
— То були, — пояснював Бавдоліно Никиті, — летючі потвори завбільшки з десяток орлів укупі, з гострим кривим дзьобом, яким за кілька секунд вони могли випатрати вола. Лапи їхні мали кігті, схожі на ростри бойового корабля. Вони неспокійно метушилися в просторій клітці в одній із башт, готові накинутися на будь-кого, крім одного євнуха, який, схоже, умів з ними говорити і походжав між ними, немов між курми у своєму курнику. Той самий євнух умів виряджати їх з посланнями від Алоадина: на шию і спину одного з птахів він одягав міцну збрую, ремені якої проходили під крилами, а до неї чіпляв кошик чи якийсь інший вантаж, відтак відчиняв заслінку клітки, давав наказ, і споряджений таким чином птах, але лиш він один, вилітав з вежі й зникав у небі. Ми бачили також, як вони повертаються: євнух впускав їх і виймав з кошика мішок або ж металевий циліндр, який, очевидно, містив послання для володаря цього місця.
Не раз в'язні проводили цілі дні, нічого не роблячи, бо роботи для них не було; іноді їх приставляли прислуговувати євнухові, який носив зелений мед скованим юнакам, і їх охоплював жах, коли вони бачили їхні обличчя, виснажені сном, який пожирав їх. Наших же полонених пожирав не сон, а радше невиразна туга, і вони намагалися обдурити час, безперервно оповідаючи один одному минулі події. Вони згадували Париж, Александрію, жвавий базар в Ґалліполі, безхмарне перебування серед гімнософістів. Говорили вони й про лист Пресвітера, і Поет, який з кожним днем ставав дедалі похмурішим, слово у слово повторяв те, що сказав був Диякон, немов чув його слова:
— Мене гризе сумнів, що царства цього не існує. Хто нам про нього розповідав у Пндапецімі? Євнухи. До кого верталися посланці, виряджені до Пресвітера? До них, до євнухів. Чи справді ці посланці кудись вирушали? Чи справді вони верталися? Диякон ніколи не бачив свого батька. Усе, що ми знаємо, ми дізналися від євнухів. Може, усе це змова євнухів, які глумилися з Диякона, з нас і зі всіх, аж до найостаннішого нубійця чи однонога. Іноді я замислююся, чи й білі гуни справді існували…
Бавдоліно радив йому згадати про їхніх товаришів, які загинули в битві, але Поет знай хитав головою. Він волів вважати себе жертвою якихсь чарів, ніж зізнатися самому собі, що зазнав поразки.
Відтак вони згадали день смерті Фрідріха і щоразу вигадували якесь нове припущення, щоб пояснити собі цю непоясненну смерть. То був Зосима, ясна річ. Ні, Зосима вкрав Ґрадаль, але пізніше; а до нього діяв ще хтось, хто намірявся заволодіти Ґрадалем. Ардзруні? Хто це може знати? Один з їхніх загиблих товаришів? Яка страхітлива думка. Хтось із них, які вижили? Ну от, у цьому розпачливому становищі, казав Бавдоліно, нам ще не вистачало страждати від приступів взаємних підозр!
— Поки ми мандрували, натхнені сподіванням знайти царство Пресвітера, сумніви ці нас не турбували; кожен подружньому допомагав іншому. А в полоні ми стали дутися один на одного, не могли дивитись один одному у вічі і довгі роки ненавиділи один одного. Я замкнувся в собі. Я думав про Гіпатію, але не міг згадати її обличчя, пам'ятав тільки радість, яку вона мені давала; вночі, бувало, я торкався неспокійними руками заросту на моєму лобку, і мені снилося, ніби я торкаюсь її руна, яке пахне мускусом. Це збуджувало мене, бо хоч дух наш западав у марення, тіло наше поступово оговтувалося від трудів наших мандрів. Годували нас там непогано, двічі на день ми мали вдосталь харчів. Може, саме цим способом Алоадин, не допускаючи нас до таїнств зеленого меду, забезпечував собі спокій з нашого боку. Сили наші відновилися, і, попри важку працю, яку ми мусили виконувати, ми товстіли. Я дивився на свій випуклий живіт і казав собі: який ти прекрасний, Бавдоліно, чи всі люди такі прекрасні, як ти? Тоді сміявся, мов дурний.
Єдиними хвилинами розради були для них відвідини Ґаваґая. Добрий їхній друг став блазнем Алоадина, він розважав його своїми несподіваними вискоками, робив йому дрібні послуги, літаючи по залах та коридорах з його дорученнями, навчився сарацинської мови і тішився великою свободою. Він приносив своїм друзям ласощі з панської кухні, вводив їх в курс подій, які відбувалися в замку, розповідав про німу боротьбу між євнухами за прихильність господаря, про душогубні вилазки, на які посилали очамрілих юнаків.
Якось він приніс Бавдолінові зеленого меду, але тільки трішки, інакше, казав він, Бавдоліно опуститься до тваринячого стану цих асасинів. Бавдоліно покуштував його і пережив ніч кохання з Гіпатією. Але наприкінці цього сну вигляд дівчини змінився: вона мала стрункі, білі й ніжні ноги, як людські жінки, і голову кози.
Ґавагай сказав їм, що їхню зброю та сакви кинули в якусь комірку і він зуміє їх знайти, якщо вони захочуть тікати.
— Ти що, Ґаваґаю, справді думаєш, що звідси можна колись втекти? — спитав Бавдоліно.
— Я гадає, що так. Я гадає, що єсть немало добрих способів утекти. Я тільки мусить знайти найкращий. Але ти стали товстий, мов євнух, а коли ти суть товстий, тікати погано. Ти мусять рухати тілом, як я, ти можуть виставити ногу над головою, і тоді ти стануть-дуже спритним.
Виставляти ногу над головою йому не хотілося, але Бавдоліно зрозумів, що надія на втечу, нехай навіть марна, допоможе йому витримати полон і не збожеволіти, а отже він став готуватися до неї, рухаючи руками, десятки разів присідаючи, аж поки не падав знесилений на кругле своє черево. Він порадив друзям робити те ж саме, і вони з Поетом вступали у вдавану боротьбу; іноді вони проводили цілі пополудні, намагаючись повалити один одного на землю. З ланцюгом на ногах було це нелегко, та й вони вже втратили колишню спритність. І не тільки через полон. То вже був також вік. Але вправи ці були для них корисними.