Бавдоліно просунув руки під сукню, яка ще трохи її прикривала, і відчув, що поріст цей, який мав би провіщати лоно, вкривав, гуснучи, її ноги зверху, внутрішній бік стегон і тягнувся до сідниць…
— Мосьпане Никито, я зірвав з неї сукню і побачив. Від живота до низу Гіпатія мала козячі форми, а ноги її закінчувалися копитами кольору слонової кістки. Раптом я зрозумів, чому не видно було, щоб вона, прикрита сукнею аж до землі, переставляла ноги — вона радше ковзала легенько, немов не торкаючись землі. І я зрозумів, хто такі запліднювачі — то були сатири-яких-ніколи-не-видно, які мали людську голову з рогами і тіло барана; сатири ці століттями жили на службі в гіпатій, даруючи їм дітей жіночого роду і вирощуючи дітей чоловічого роду — хлопчики мали таке ж, як і батьки, страхітливе обличчя, а дівчатка все ще носили печать єгипетської вроди прекрасної Гіпатії давніх часів і її перших учениць.
— Який жах! — мовив Никита.
— Жах? Ні, зовсім не жах я відчув у ту хвилину. Здивування було, авжеж, але тільки на мить. Тоді я вирішив, — то тіло моє вирішило для моєї душі, а може, душа моя для тіла, — що те, що я бачив і чого торкався, було прекрасним, бо то була Гіпатія, і навіть її звірина природа належала до її приваб, кучерява і м'яка ця вовна була найбажанішою для мене зі всього, що я колись бажав, вона пахла мускусом, кінцівки її, раніше приховані, були витвором митця, і я кохав, жадав цю істоту, яка духмяніла лісом, і я б кохав Гіпатію, навіть якби вона мала форми химери, іхневмона чи рогатої гадюки.
І так кохалися Гіпатія з Бавдоліном аж до заходу сонця, і коли вони, вже стомлені, лежали одне поруч з другим, вони стали пестити одне одного і називати одне одного найніжнішими іменами, забувши про все навколо.
Гіпатія казала:
— Душа моя злетіла, мов спалах вогню… Мені здається, ніби я стала часткою зоряного неба… — Вона не переставала досліджувати тіло коханого: — Який ти прегарний, Бавдоліно. Але ви, люди, теж схожі на потвор, — жартувала вона. — Ноги у тебе довгі й білі, без вовни, а ступні великі, як у одноногів! Але ти все одно прекрасний, ба навіть це робить тебе ще кращим…
Він мовчки цілував їй очі.
— Людські жінки теж мають такі ноги, як у тебе? — спитала вона, спохмурнівши. — Ти… переживав екстаз з жінками, які мають такі ж ноги, як твої?
— Бо я не знав, що є ти, кохання моє.
— Не хочу, щоб ти більше дивився на ноги людських жінок. Він мовчки цілував їй копита.
Темніло, і вони мусили розлучитися.
— Мені здається, — шепнула Гіпатія, знову торкаючись його вуст, — що я нічого не розповім своїм товаришками. Вони, певно, не зрозуміють, бо не знають про цей спосіб піднятися вище. До завтра, кохання моє. Чуєш? Я зву тебе так, як ти звав мене. Чекатиму на тебе.
— Так проминули ті кілька місяців — найсолодші і найчистіші в моєму житті. Я ходив до неї щодня, а коли не міг, вірний Ґаваґай був між нами посередником. Я сподівався, що гуни ніколи не нагрянуть, а це очікування в Пндапецімі триватиме аж до моєї смерті і навіть довше. І я почувався так, ніби здобув перемогу над смертю.
Аж якось, коли проминув уже не один місяць, Гіпатія, віддавшись йому зі звичним своїм палом, сказала Бавдолінові, коли вони вже відпочивали від кохання:
— Зі мною дещо діється. Я знаю, що це, бо чула, що оповідають мої товаришки, повернувшись після ночі із запліднювачами. Гадаю, у моєму лоні є дитина.
У першу мить Бавдоліно сповнився лише невимовною радістю і став цілувати її живіт, благословенний Богом чи пак Архонтами — для нього це вже було неважливо. А тоді затривожився: Гіпатія не зможе приховати свого стану від громади, що ж вона робитиме?
— Я визнаю правду Матері, — сказала вона. — Вона зрозуміє. Хтось — чи щось — вирішив, щоб те, що інші роблять із запліднювачами, я зробила з тобою. То було слушно, бо відповідало добрій частині природи. Вона не докорятиме мені.
— Але дев'ять місяців ти будеш під опікою своїх товаришок, а потім мені не дозволять побачити дитину!
— Я ще довго приходитиму сюди. Мине ще багато часу, поки живіт виросте і всі це помітять. Ми не бачитимемось тільки в останні місяці, коли я все розповім Матері. А щодо дитини, то якщо це буде хлопчик, його віддадуть тобі, а якщо дівчинка — забудь про неї. Так хоче природа.
— Так хоче той придурок, твій Деміург, і ті напівкози, серед яких ти живеш! — вигукнув Бавдоліно, вийшовши із себе. — Дитина ця також моя — хлопчик це чи дівчинка!
— Який ти чудовий, Бавдоліно, коли сердишся, хоч і сердитися негоже, — мовила вона, цілуючи його в ніс.
— Але ти усвідомлюєш, що після пологів тобі більше ніколи не дозволять приходити до мене, бо ж і твої товаришки ніколи більше не бачили своїх запліднювачів? Хіба не так, на вашу думку, хоче природа?
Лиш у цю мить вона це усвідомила і почала плакати, ледь постогнуючи, як тоді, коли вони кохалися; вона схилила голову на груди свого коханого і вчепилась руками за його рамена, а він відчував, як здригаються її груди. Бавдоліно приголубив її, шепочучи у вухо ніжні слова, а тоді запропонував єдине, що здавалось йому розсудливим. Гіпатія має втекти з ним. На її зляканий погляд він сказав, що таким чином вона не зрадить свою спільноту. їй просто випав на долю інший привілей, і тому обов'язок у неї теж інший. Він відвезе її в далеку країну, де вона створить нову спільноту гіпатій, вона просто зробить плодючішим насіння їхньої далекої Матері, занесе в інші місця її послання. Але він житиме поруч з нею і знайде нову спільноту запліднювачів, які матимуть вигляд людей, бо саме такий вигляд матиме, мабуть, плід їхньої утроби. Втечею ти не вчиниш зла, казав він їй, а навпаки, поширюватимеш добро…
— Тоді я спитаю дозволу в Матері.
— Зажди, я ж не знаю, чим дихає ця ваша Мати. Дай-но мені подумати, підемо до неї разом, я зумію переконати її, дай мені кілька днів, щоб я подумав, як найліпше це зробити.
— Кохання моє, я не хочу розлуки з тобою, — схлипувала Гіпатія. — Я зроблю все, що забажаєш, стану жінкою серед людей, поїду з тобою в те нове місто, про яке ти мені розповідав, поводитимусь, як поводяться християни, скажу, що Бог мав сина, який помер на хресті, — якщо тебе не буде, я не хочу більше бути гіпатією!