Якось Бавдоліно, бачачи очевидний його смуток через те, що йому недоступні радощі, які приносить усім юність, наважився сказати йому, що серце може сповнитись коханням навіть до недосяжної коханої, і розповів йому про своє почуття до шляхетної дами і про листи, які він їй писав. Диякон схвильованим голосом став розпитувати його, а тоді вибухнув плачем, немов поранене звіря.
— Усе мені заборонене, Бавдоліно, навіть кохання, що зостається мрією. Якби ти знав, як я хотів би скакати на чолі війська, відчуваючи запах вітру і крові. У тисячу разів краще загинути в битві, шепочучи ім'я коханої, ніж сидіти в цій печері й чекати… на що? Може, ні на що…
— Але тобі, володарю, — казав йому Бавдоліно, — тобі роковано стати на чолі великої імперії, й одного дня — хай продовжить Бог вік твоєму батькові — ти вийдеш з цього склепу, і Пндапецім буде лише останньою, найдальшою з твоїх провінцій.
— Колись я вийду, колись я буду… — прошепотів Диякон. — Хто це сказав? Розумієш, Бавдоліно, моя глибока мука, хай про'стить мені Господь цей сумнів, який пожирає мене, полягає в тому, що ніякого царства, можливо, не існує. Звідки я про нього знаю? Про нього мені розповідали євнухи, відколи я був дитиною. До кого вертаються посланці, яких вони — знову вони — виряджають до мого батька? До них, до євнухів. Чи справді вони вирушають у дорогу? Чи справді повертаються? Чи вони взагалі існують? Про все я дізнаюся тільки від євнухів. А якщо все це, ця провінція, а може, й ціла всесвіт — це лише плід змови євнухів, які насміхаються наді мною так само, як над найпослідущим нубійцем чи одноногом? А якщо й ніяких білих гунів немає? Усі люди повинні мати глибоку віру в Творця неба та землі і в найнезбагненніші тайни святої нашої релігії, навіть якщо ум наш відмовляється їх приймати. Але вимога вірити в цього незбагненного Бога безконечно менш сувора від того, що вимагають від мене — вірити лише євнухам.
— Ні, володарю, ні, друже мій, — потішав його Бавдоліно, — царство твого батька існує, бо я чув про нього не тільки від євнухів, але й від людей, які в це вірили. Віра робить речі правдивими; земляки мої повірили в нове місто, яке б могло вселити страх у грізного імператора, і місто це виникло, бо вони хотіли в це вірити. Царство Пресвітера Існує, бо ми з моїми товаришами віддали дві третини нашого життя на його пошуки.
— Хтозна, — відказав Диякон, — але навіть якщо воно є, я його не побачу.
— Е-е ні, годі, — сказав йому якось Бавдоліно. — Ти боїшся, що царства нема, і в очікуванні на нього виснажуєш себе безконечною нудьгою, яка тебе вб'є. По суті, ти нічого не винен ні євнухам, ні Пресвітерові. Вони вибрали тебе, коли ти був немовлям і не міг вибрати їх. Прагнеш життя, повного пригод і слави? Вирушай, візьми нашого коня і їдь у палестинські землі, де хоробрі християни б'ються з сарацинами. Стань тим героєм, яким ти хотів би бути, у замках Святої землі повно принцес, які віддали б життя за твою усмішку.
— А ти бачив колись мою усмішку? — спитав тут Диякон. Одним жестом він зірвав собі з обличчя серпанок, і перед Бавдоліновими очима постала страхітлива машкара з роз'їденими губами, які не прикривали гнилих ясен і зіпсованих зубів. Шкіра обличчя поморщилася, а в деяких місцях зовсім злізла, відкриваючи плоть огидного рожевого кольору. Очі світилися під каправими, вкритими струпами повіками. Чоло було одна суцільна рана. Він мав довге волосся і рідку, роздвоєну борідку, яка вкривала те, що в нього залишилося від підборіддя. Диякон зняв рукавиці і показав худі руки, поцятковані темними вузликами.
— Це проказа, Бавдоліно, проказа, яка не милує ні царів, ні інших земних володарів. З двадцятирічного віку ношу із собою цю таємницю, про яку мій народ не здогадується. Я просив євнухів, щоб вони послали вістку моєму батькові — хай знає, що я не стану його спадкоємцем, а отже йому треба подбати про іншого наступника, і нехай скажуть навіть, що я помер, я сховаюсь в якомусь поселенні мені подібних, і ніхто більше нічого про мене не дізнається. Але євнухи кажуть, що батько мій хоче, щоб я лишився. А я не вірю. Євнухам вигідний слабкий Диякон — може, я помру, а вони далі триматимуть моє забальзамоване тіло в цій печері, правлячи від імені мого трупа. Може, по смерті Пресвітера один з них займе моє місце, і ніхто не зможе сказати, що то не я, бо тут ніхто не бачив мого обличчя, а в царстві мене бачили ще тоді, коли я ссав молоко моєї матері. Ось чому, Бавдоліно, я волію померти від нудьги, бо смерть пронизала мене вже аж до кісток. Я ніколи не стану лицарем, ніколи не стану коханцем. Ти теж, сам того не усвідомивши, відступив від мене на три кроки. І якщо ти помітив, Праксей, розмовляючи зі мною, теж стоїть принаймні за п'ять кроків від мене. Бачиш, лиш ці два євнухи у серпанках насмілюються наблизитися до мене — вони мого віку і вражені моєю хворобою, тому можуть торкатися предметів, яких торкався я, нічим не ризикуючи. Дозволь мені прикритись знову, і, може, не вважатимеш мене негідним бодай твого співчуття, якщо не дружби.
— Я шукав слова розради, мосьпане Никито, але не знаходив. Я мовчав. Тоді сказав йому, що, можливо, серед усіх лицарів, які будь-коли брали приступом місто, він був єдиним правдивим героєм, який прийняв свою долю мовчки і гідно. Він подякував мені і попросив не турбувати більше його в той день. Але я вже полюбив того нещасливця і став щодня навідувати його, розповідав про те, що колись читав, переповідав розмови, почуті при дворі, описував йому місця, де я побував, від Реґенсбурґа до Парижа, від Венеції до Візантії, а відтак про Іконій та Вірменію, про народи, які ми бачили під час подорожі. Йому судилося померти, ніколи нічого не бачивши, крім комірок Пндапеціма, а я через свої розповіді намагався дати йому життя. Може, я трохи понавигадував, бо розповідав про міста, яких ніколи не бачив, про битви, в яких не бився, про принцес, якими ніколи не володів. Я оповідав йому про дивовижі земель, де помирає сонце. Я дав йому змогу насолодитися заходами сонця на Пропонтиді, смарагдовими відблисками венеційської лагуни, долиною в Гібернії, де сім білих церков вишикувалися на березі мовчазного озера поміж отарами таких самих білих овець; розповів йому, що Піренейські Альпи вічно вкриті м'якою білою субстанцією, яка влітку тане, величними водоспадами спливає вниз і розтікається ріками та потічками вздовж схилів, оброслих пишними каштанами; описав соляні пустелі, які простягаються на берегах Апулії, примусив його тремтіти, змальовуючи моря, якими ніколи не плавав, де плавають рибини завбільшки з теля, такі лагідні, що люди можуть їхати на них верхи; розказав про мандрівку святого Брандануса на Острови Блаженних, і як одного дня він, гадаючи, що ступив на острів посеред моря, натомість зійшов на спину кита, а це рибина завбільшки з гору, здатна проковтнути цілий корабель, і тут мені довелося пояснити йому, що таке кораблі: дерев'яні рибини, які борознять води, рухаючи білими крилами; я описав йому дивовижних створінь з моїх країв — оленя, який має два великі роги у формі хреста, лелеку, який перелітає з однієї землі на іншу і дбає про власних старих батьків, несучи їх на спині в небесах, сонечко, схоже на крихітний гриб, червоне з молочно-білими крапками, ящірку, яка подібна до крокодила, але така маленька, що пролізає під дверима, зозулю, яка відкладає яйця в гнізда інших пташок, сову з круглими очима, які вночі здаються двома свічками, — вона живе, живлячись олією з церковних лампадок, їжака, спина якого наїжена шпичаками і який висмоктує молоко у корів, устрицю, яка є немов жива шкатулка — іноді вона виробляє красу, мертву, але надзвичайно цінну, соловейка, який чуває вночі, співаючи своє кохання до троянди, лангуста, вогнисту потвору в панцирі, яка тікає, задкуючи, від тих, хто ласий на її м'ясо, вугра, страхітливого водяного змія, ситного і приємного на смак, чайку, яка ширяє над водами, немов ангел Господній, але видає крики, немов демон, дрозда, чорного птаха з жовтим дзьобом, який розмовляє так, як ми, і зраджує те, що звірив йому його господар, лебедя, який велично плаває по плесі озера, а в мить смерті співає ніжну пісню, ласку, гнучку, мов дівочий стан, сокола, який каменем кидається на здобич і відносить її лицареві, який його виростив. Уява моя малювала пишноту самоцвітів, яких він ніколи не бачив, та й я теж, пурпурові і молочно-білі цятки філігранного скла, фіалкові й білі прожилки деяких єгипетських коштовних каменів, чистоту латуні, прозорість кришталю, сяйво діаманта; а тоді я став вихваляти полиск золота, ніжного металу, з якого можна робити тонесенькі листи, шипіння розжарених лез, коли їх занурюють у воду, щоб загартувати; пояснював, які неописанні релікварії бувають у скарбницях великих абатств, які високі й гострі шпилі наших церков, які поставні й рівненькі колони Іподрому в Царгороді; які книги читають юдеї — вони всіяні знаками, схожими на комах, які звуки вони вимовляють, коли читають; оповідав, як великий християнський король отримав під одного халіфа залізного півня, який сам співав щоразу, як сходило сонце; як куля може обертатися, випускаючи пару; як можуть породжувати вогонь Архімедові дзеркала, як Страшно побачити вночі вітряк; а тоді розповів йому й про Ґрадаль, про лицарів, які все ще шукають його у Британії, про те, як ми віддамо Ґрадаль його батькові, тільки-но знайдемо мерзенного Зосиму. Бачачи, як чарують його ці пишноти, але смутить їх недоступність, я подумав: варто переконати мою, що мука його ще не найгірша, і розповів про тортури, яких зазнав Андроник, з подробицями, які перевищували те, що справді з ним робили, про різанину в Кремі, про бранців з відрізаними руками, вухами і носами; я яскраво описав йому невимовні хвороби, порівняно з якими проказа була меншим злом, розповів, якими жахливими є золотуха, бешиха, танець святого Віта, вогонь святого Антонія,[130] укус тарантула, короста, яка примушує тебе роздряпувати шкіру, яка лущиться, згубний укус кобри; змалював муку святої Агати, якій вирвали груди, і святої Лукії, якій вибрали очі, і святого Себастьяна, якого пронизали стрілами, і святого Стефана, якому проломили череп камінням, і святого Лаврентія, якого підсмажили на ґратках на повільному вогні; я вигадував ще інших святих і ще інші звірства — святого Урсина, якого посадили на палю, проштрикнувши від ануса до рота, святого Сарапіона, з якого здерли шкіру, святого Мопсуестія, прив'язаного за чотири кінцівки до чотирьох розлючених коней, які четвертували його, святого Драконція, якого примусили ковтати киплячу смолу… Мені здавалося, що жахи ці дадуть йому полегшу, але потім я злякався, що перебрав міру, і тоді взявся описувати йому красощі світу, думка про які часто тішила душу в'язня: грацію паризьких юнок, напівсонну вроду венеційських куртизанок, незрівнянний колір шкіри імператриці, дитячий сміх Коландрини, очі далекої принцеси. Він хвилювався і просив, щоб я ще розповів йому, яким було волосся Мелізенди, графині Тріполі, губи пишних красунь, які так зачарували лицарів у Броселяндському лісі, що ті забули про святий Ґрадаль, — усе це його збуджувало. Хай простить мене Господь, але думаю, що раз чи два в нього виникла ерекція, і він відчув насолоду від виливу власного сім'я. А я далі пробував описати йому, який багатий світ на прянощі з млосними ароматами, а що з собою я їх не мав, то намагався згадати назви і відомих мені приправ, і тих спецій, які я знав тільки з чуток, сподіваючись, що імена ці сповнять його млістю, мов пахощі — і я розповів йому про малабатр, росяний ладан, тим'ян, лаванду, багно, сандарак, цинамон, сандал, шафран, імбир, кардамон, сенну, ганус, лавр, майоран, коріандр, кріп, острогін, гвоздику, сезам, мак, мускатний горіх, нард, куркуму і тмин. Диякон слухав, немов у маренні, торкався свого обличчя, немов бідолашний його ніс не міг більше витримувати всі ці пахощі, і питав: що йому досі давали їсти ті кляті євнухи, під приводом його хвороби — козяче молоко і хліб, розмочений и бурку, бо казали, що це допомагає від прокази, і він цілі дні був немов приголомшений, весь час сонний і день за днем відчував той сам прикрий смак у роті.