Пора була пізня, і Праксей звелів нубійській сторожі відвести їх туди, де вони мали ночувати, напроти вежі, у кам'яний вулик невеликих розмірів, де всередині знайшлося місце для них усіх. Вони піднялися туди по легеньких драбинах і, виснажені особливими подіями цього дня, спали аж до ранку.
Розбудив їх Ґаваґай, готовий їм служити. Від нубійців він дізнався, що Диякон готовий прийняти гостей.
Вони вернулись у вежу, і Праксей особисто провів їх зовнішніми терасами аж до останнього поверху. Там, пройшовши крізь двері, вони опинилися в круглому коридорі, у який виходило багато інших дверей, одні поруч з другими, немов вишкір зубів.
— Я лише пізніше збагнув будову того поверху, мосьпане Никито. Мені важко описати його, але спробую. Уяви собі, що цей круглий коридор є облямівкою кола, у центрі якого розташований центральний салон, теж круглий. Кожні двері, які виходять в коридор, ведуть у галерею, і кожна з цих галерей біжить немов уздовж променя, що виходить із серединного приміщення. Та якби галереї ці були прямі, з круглого коридору на краю було б видно, що діється в центральному салоні, а з центрального салону можна було б бачити, чи галереєю хтось не надходить. Натомість кожна галерея спочатку була пряма, але в кінці вигиналася під кутом і лише після цього закруту виходила в центральний салон. Таким чином, ніхто не міг зазирнути всередину салону з окільного коридору, і це забезпечувало усамітнення його мешканця…
— Але й мешканець салону аж до останньої миті не міг бачити, чи хтось не надходить.
— Справді, мене це теж відразу вразило. Розумієш, Диякон, володар провінції, був захищений від нескромних очей, але водночас євнухи могли захопити його зненацька, без попередження. Він був в'язнем, за яким не могли наглядати його охоронці, але й він не міг наглядати за ними.
— Ті твої євнухи були хитріші від наших. А тепер розкажи мені про Диякона.
Вони ввійшли. Великий круглий салон був майже порожній, крім кількох скринь, розміщених біля трону. Трон стояв посередині, виготовлений він був з темного дерева, а над ним височів балдахін. На троні сиділа людська постать, оповита темною мантією, з тюрбаном на голові, а лице сидячого ховалося під серпанком. На ногах у нього були темні папучі, руки теж ховалися в темних рукавичках, тому подоба цього чоловіка залишалася в таємниці.
Обабіч трону біля Диякона навпочіпки сиділи ще дві постаті в серпанках. Одна з них раз у раз простягала Дияконові чашу, в якій курилися пахощі, щоб він вдихнув їхній аромат. Диякон усе відмовлявся, та Праксей подав йому благальний знак, немов наказуючи послухатися, а отже йшлося, певно, про якесь лікувальне знадіб'я.
— Зупиніться за п'ять кроків від трону, вклоніться і, заки привітати його, зачекайте, аж Він вам це дозволить, — шепнув Праксей.
— Чому лице його прикрите? — спитав Бавдоліно.
— Цього не можна питати, Йому так подобається. Вони зробили, як їм було сказано. Диякон підняв руку
і сказав по-грецькому:
— Із самого дитинства готувався я до вашого прибуття. Логотет мій усе вже мені розповів, я буду радий допомогти вам і дати притулок в очікуванні на вашого найяснішого побратима. Я також одержав ваш незрівнянний дар. Я не заслужив його, тим паче, що святу цю річ піднесли мені дарувальники, які гідні такого ж почитання.
Голос його був слабкий, мов у недужої людини, але тембр його був молодечий. Бавдоліно розлився в таких шанобливих привітаннях, що ніхто б не зміг його потім звинувачувати в тому, що він вихвалявся гідністю, яку йому неслушно присвоїли. Але Диякон зауважив, що таке смирення є очевидним знаком їхньої святості, а на це вже не було ради.
Відтак він запросив їх сісти на одинадцятьох подушках, які він звелів розташувати віночком за п'ять кроків від трону, наказав подати їм бурку з якимись затхлими солодкими бубликами і сказав, що нетерпляче очікує почути від них — адже вони побували на тому казковому Заході, — чи справді там є всі ті дива, про які він читав у багатьох книгах, які потрапляли йому в руки. Він спитав, чи справді там є земля, звана Енотрією, де росте дерево, з якого витікає напій, що його Ісус перетворив на свою кров. Чи справді там випікають хліб, не схожий на їхній, — приплюснутий і завтовшки з півпальця, — який чудесним чином набухає щоранку, коли півні запіють, і набуває форми м'якого й ніжного плода під золотистою шкуринкою. Чи правда, що там є церкви, споруджені далеко від скель, і що палац Римського Пресвітера має стелю і перекриття з пахучого дерева, що походить з легендарного острова Кіпру. Чи палац цей справді має двері з блакитного каменю, прикрашені рогами гадюки, які не дозволяють вносити всередину отруту, а на вікнах — шибки з каменю, крізь який проходить світло. Чи в тому місті справді є велика кругла споруда, де християни тепер пожирають левів, а на склепінні її видно досконалі зображення Сонця і Місяця в натуральну величину, які мандрують по небесному склепінні поміж рукотворних птахів, які співають ніжні пісні. Чи під підлогою, теж виготовленою з прозорого каменю, плавають самоплавучі рибини з ясного каменю. Чи правда те, що в споруду ту можна ввійти по сходах, де в основі однієї приступки є отвір, крізь який видно все, що діється у всесвіті: усіх потвор морських глибин, світанок і сутшки, всі племена, що живуть в Крайземній Туле, павутину з ниток кольору місяця в центрі чорної піраміди, жмутки білої, холодної субстанції, які падають з неба в спекотній Африці в місяці серпні, усі пустелі нашої всесвіту, кожну літеру з кожної сторінки кожної книги, рожеві сутінки, які спадають на Самбатіон, ковчег світу, розміщений між двома блискучими плитами, які помножують його до безконечності, водні простори, мов озера без берегів, биків, бурі, усіх мурашок, що живуть на землі, кулю, яка відтворює рух зірок, потаємний трепет власного серця і власних нутрощів, і обличчя кожного з нас, коли нас преобразить смерть…
— Хто ж наплів цим людям усіх цих небилиць? — замислився обурений Поет, поки Бавдоліно намагався якось обережно відповісти, кажучи, що на далекому Заході дивовиж і справді багато, хоча, звичайно, іноді чутки про них, які летять по горах і долинах, бувають дещо перебільшені, і він напевно може посвідчити принаймні те, що ніколи не бачив, щоб на землях призахідного сонця християни поїдали левів. Поет хихотів собі під ніс: — Принаймні не в пісні дні…