— Раз, два, а третій уже пішов...
— Числи тих, що осталися, — рішив князь, і Мішка числив.
Четвертих відвели на подвір'я.
— Можемо йти, господа, — звернувся князь до своїх офіцерів, і вони вернулись у судову салю. Князь велів позачинювати вікна і двері. Ним трясло. Продрог і нервувався. Скорій сидів біля стола блідий, тер рукою чоло.
— Ти, Петре Павловичу, тут? — спитав князь, побачивши його.
— Я, князю, тут, — відповів Скорін, щоби щось відповісти.
— Не цікавишся ділом?
— Нездоровиться мені.
— Діло вельми цікаве, правда, панове? Знаєте, такого цікавого діла я в своїй практиці не тямлю. Їй-Богу.
Він тер руки і ходив по салі. Коли був схвильований, то не міг усидіти на місці, а до того привик, що й цар так бігав, коли розсердився.
— Кожде зухвальство має свою границю, в хахлів воно безграничне.
Світлійший вдавав, що він спокійно і ділово дивиться на річ.
— Уявіть собі, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих людях за злість!
— Це не люди, — завважав сонний офіцер, — а звірі.
Князь згірдлчво подивився на нього:
— У кого масло на голові, не лізь на сонце. Звірі, звірі! В тім-то й біда, що вони не звірі, а люди, і то більше розвиті, ніж не один із вас, господа.
Світлійшому хотілося вилаяти своїх офіцерів, щоб на них зігнати решту свого гніву. Але побачив їх глупо вистрашені обличчя, відвернувся до вікна і став пальцями тарабанити по шибі.
— Отеє хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. Разом з ними я весь світ підбив би, не то що з вами.
І в гадках князя помічалися іноді такі заячі скоки, як у царя. Він у не одному хотів наслідувати його, розуміється, як царя не було близько нього, бо в його присутності він складався, як ножик.
— Та нічого не вдієш. Хоч хоробрі, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все відхотілося бунту.
Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволікати будуть.
— Один чорт, — рішив і махнув рукою. — Пустяки.
Повертаючись від вікна, говорив:
— Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити.
Нараз завважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів.
— Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншої сорти, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор. Майор! — і Меншиков згірдливо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені губи.
— Йому б, ваша світлосте, — озвався хтось несміливо, — горілки з перцем, це кращий лік від блюментростової масті.
Князь став і глянув на смільчака.
— Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести боклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!
Світлійший сів.
— Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є.
— Спасибі! — відповів Скорін.
— Озва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомствений дворянин і філософ.
— Мені і без горшки голова болить.
— Як схочеш, а ми таки вип'ємо за здоровля його величества і на погибель врагам і супостатам його.
Всі встали. Мусив піднятися і Скорін.
— Дайте й мені, — попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу. — Ще!
— Ні, Петре Павловичу, — спинив його світлійший, — боюся за твоє здоровля.
— Хочу впитися, князю, — відповів. — Я ще п'яний не був ніколи.
— Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. А тепер, панове, вертаємо до діла.
Він розгорнув перед собою папери, замачав перо в чорнило, спробував писати — відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило чіпалося пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками.
— Нам треба переслухати ще одну персону, — почав, відсуваючи папір, — і то жіночого роду, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтійовича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємось більше, ніж від усієї тієї чорної товпи.
І світлійший казав покликати Мотрю Василівну.
— Якщо вона недужа, то можна її тут принести з ліжком, двері доволі широкі.
Суд поправився на своїх кріслах. Мимохіть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани і поправив пальцями волосся. В салю внесли Мотрю Василівну, відому широко й далеко із казкових маєтків, із фантастичних пригод, аж до смерті безталанного батька включно. Всі були цікаві, як вона буде поводитися перед судом і які відповіді подасть. Не менше цікаво було, як світлійший переслухуватиме тую паню, чи так, як козаків і батуринських міщан, чи політичніше. Знали, що світлійший дбав про славу чемного й добре вихованого чоловіка, як звичайно дбають про неї доробкевичі.
Внесли ліжко. На нім лежала Мотря. Була накрита по саму шию, очі повіками накрила. Дві хвилі темного волосся спливали по подушках.
Дивно вражала та жінка серед гурту мужеських грубих облич, так дивно, що навіть світлійший, бачилося, забув язика в роті. Дивився і не знав, що йому робити. Гукати своїм звичайним способом не хотів, але й надто вважливо поводитися теж — ні. Він же тут пан життя і смерті усіх, отже, і її. Як велить, так і буде.
— Ви, Мотря Василівна, Василя Леонтійовича Кочубея донька, а дружина Івана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста? — спитав голосом різким, але спокійним, без тону зневажливого і злобного.
— Я Мотря Василівна Чуйкевичева, — почувся тихий, але виразний голос.
— Будь ласка, розкажіть нам, що знаєте про виїзд бувшого гетьмана Івана Степановича Мазепи. Куди і з якими намірами він від'їхав. Вичисліть, хто був при йому, і загалом, будь ласка, говоріть усе, як на суді.
Мотря порушилася на ліжку.
— Знаю, коли гетьман від'їхав, бо при від'їзді його з двора була, а на решту питання дозвольте мені не відповідати.