– Якби його й попередили, – зауважив Пуаре, – то хіба за ним не стежитимуть, як сказав цей пан. Ну, а ви, звісно, тоді втратили б усе…
"До того ж, – подумала мадмуазель Мішоно, – я не люблю цього чоловіка. Він говорить мені тільки неприємні речі".
– Але, – вів своєї Пуаре, – ви можете зробити краще. Цей пан, а він здається мені дуже порядним, та й одягнений пристойно, сказав, що закон зобов’язує звільнити суспільство від злочинця, хоч би якими гарними рисами він відзначався. П’яницю завжди тягтиме до чарки. А що, як йому стукне в голову всіх нас вирізати? Хай йому чорт, ми можемо стати винуватцями цього вбивства, вже не кажучи про те, що самі станемо першими жертвами.
Мадмуазель Мішоно була така заклопотана своїми думками, що не чула слів Пуаре, які одне за одним падали з його уст, мов краплі води з неміцно закрученого крана. Якщо цей стариган починав сипати фрази і Мішоно не спиняла його, він говорив без угаву, немов заведений механізм. Почавши про одне й не зробивши ніякого висновку, він перестрибував через вставні речення до зовсім протилежної теми. Простуючи до "Дому Воке", Пуаре зовсім заплутався серед різних відступів та побіжних посилань на різні випадки життя і нарешті дійшов до спогадів про те, як він давав свідчення з боку оборони в справі якогось пана Рагулло і пані Морен. Увіходячи в дім, його супутниця помітила, що Ежен де Растіньяк захоплений цікавою інтимною розмовою з мадмуазель Тайфер. Парочка не звернула ані найменшої уваги на двох старих пансіонерів, коли вони проходили через їдальню.
– Так воно й мало кінчитися, – мовила, звертаючись до Пуаре, мадмуазель Мішоно. – Вони вже цілий тиждень ніжно позирають одне на одного.
– Еге ж, – відповів Пуаре. – Тому її й засудили.
– Кого?
– Пані Морен.
– Я кажу вам про мадмуазель Вікторину, – сказала Мішоно, не помічаючи, що ввійшла в кімнату Пуаре, – а ви мені розповідаєте про якусь пані Морен. Хто така ця дама?
– А чим же завинила мадмуазель Вікторина? – спитав Пуаре.
– Вона завинила тим, що кохає пана Ежена де Растіньяка і вішається йому на шию, сама не знаючи, куди це її заведе, наївну бідолашку.
– Уранці пані де Нусінген довела Ежена до розпачу. В глибині душі він цілком здався на волю Вотрена, не бажаючи міркувати ні про мотиви дружнього ставлення до нього цієї незвичайної людини, ані над майбутнім їхньої спілки. Тільки чудо могло перешкодити йому впасти у прірву, над якою годину тому він уже підняв одну ногу, обмінявшись із мадмуазель Тайфер найніжнішими обіцянками. Вікторині вчувалися ангельські голоси, перед нею відкривалися небеса; "Дім Воке" набирав у її уяві тих фантастичних барв, якими декоратори розмальовують палаци на сцені: вона кохала і її кохали, – принаймні вона вірила в це! Та й яка жінка не повірила б цьому, дивлячись на Растіньяка, слухаючи його цілу годину потай від домашніх аргусів? Знаючи, що чинить огидно, Ежен намагався переконати себе, що спокутує свій гріх, ощаслививши жінку, і в цій боротьбі із сумлінням навіть погарнішав, відчайдушно простуючи вперед і світячись усіма пекельними вогнями, які палали в його серці. На щастя для нього, чудо сталося: весело увійшов Вотрен і, прочитавши все, що таїлося в юних серцях, які він з’єднав винахідливістю свого диявольського розуму, раптом затьмарив їхні радощі, глузливо заспівавши гучним басом:
– Моя Фаншетта чарівна
Своєю простотою…
– Вікторина вибігла з кімнати, несучи в серці стільки ж щастя, скільки досі в ньому було горя. Бідолашна дівчина! Потиск руки, легкий дотик волосся Растіньяка до її щоки, слово, сказане так близько коло її вуха, що вона відчула теплий подих милих уст, тремтіння руки, що обняла її стан, поцілунок у шию, – усе це було священною обітницею кохання, а завдяки сусідству гладкої Сільвії, яка могла щохвилини увійти в цю осяйну їдальню, ця обітниця ставала палкішою й чарівнішою, ніж найпрекрасніші свідчення щирих почуттів, про які розповідається в найславетніших оповідях про кохання.
Ця "запорука кохання", як казали наші предки, здавалася гріховною дівчині, що сповідалася кожних два тижні. В цю годину вона подарувала більше душевних скарбів, ніж могла б дати обранцеві свого серця пізніше, ставши багатою й щасливою.
– Діло зроблено, – сказав Вотрен Еженові. – Наші денді посварились. Усе сталося, як бажалося. Розбіжність думок. Наш голубок образив мого сокола. Зустріч завтра, в Кліньянкурському редуті. О пів на дев’яту, коли мадмуазель Тайфер спокійно мочатиме гріночки в каву, їй відійдуть у спадок батькова любов і багатство. Подумати лишень! Молодий Тайфер чудово володіє шпагою і самовпевнений, мов козирний туз, але йому пустять кров ударом, який я винайшов: тільки трохи підняти шпагу і колоти в лоб! Я вам покажу цей прийом – страшенно корисна річ.
Растіньяк слухав, остовпівши, і нічого не міг відповісти. В цю хвилину ввійшли батько Горіо, Б’яншон та ще кілька пансіонерів.
– Отаким саме я й хотів вас бачити, – сказав йому Вотрен. – Ви знаєте, що робите. Добре, моє орлятко! Вам на роду написано керувати людьми; ви дужий, твердий, упертий – я поважаю вас.
Вотрен хотів потиснути йому руку, але Растіньяк хутко відсмикнув її і, сполотнівши, впав на стілець: йому ввижалася калюжа крові біля ніг.
– Ах, на вас іще залишилося кілька пелюшок, забруднених доброчесністю! – тихо мовив Вотрен! – У татуся Долібана три мільйони. Я знаю його статки. Посаг зробить вас біленьким, як вінчальне убрання, навіть у ваших власних очах.
Растіньяк більше не вагався. Він вирішив того ж таки вечора попередити Тайферів – батька і сина. Вотрен пішов, і тоді батько Горіо прошепотів Еженові на вухо:
– Ви засмучені, хлопчику. Зараз я вас утішу. Ходімо!
І старий вермішельник запалив від лампи свою виту свічечку; Ежен пішов за ним, аж тремтячи з цікавості, не мовлячи й слова.
– Зайдімо до вас, – сказав Горіо, який заздалегідь взяв у Сільвії ключа від студентової кімнати. – Ви думали цього ранку, що вона вас не любить, правда? Вона вас випровадила мимохіть, а ви вже й розсердились, і пішли у розпачі. Чудій! Вона чекала на мене. Розумієте? Нам треба було піти закінчити опорядження чарівної квартирки, в якій ви маєте оселитися через три дні. Не виказуйте мене. Вона хоче зробити вам сюрприз, але я не можу далі ховати від вас цю таємницю. Це на вулиці д’Артуа, за кілька кроків від вулиці Сен-Лазар. Ви житимете, як князь. Ми вибрали для ваc меблі, наче для молодої. За останній місяць ми багато чого зробили, тільки не казали вам нічого. Мій повірений взявся до справи, дочка моя матиме тридцять шість тисяч франків на рік – проценти з її посагу; я зажадаю, щоб її вісімсот тисяч франків було вкладено в надійне нерухоме майно.