"Любий брате!
– Твій лист надійшов саме вчасно. Ми з Агатою збиралися витратити свої гроші, але й самі не знали, що саме купити. Ти зробив так, як слуга іспанського короля, що поперекидав годинники свого пана, – ти нас помирив. Справді, ми раз у раз сперечалися про те, якому бажанню віддати перевагу, і не догадувалися, любий Ежене, про такий спосіб, що задовольнив би всі наші бажання. Агата аж підскочила з радощів. Ми ходили цілий день наче божевільні, і це було так примітно (як каже тітонька), що мама суворо запитала нас: "Та що це з вами?" Якби вона трошки посварила нас, ми, мабуть, зраділи б іще більше. Жінкам-бо так приємно страждати за того, кого вони люблять! Але, незважаючи на всю свою радість, я замислилася й засмутилась. Я, певне, буду поганою дружиною, бо занадто марнотратна. Купила собі недавно два пояски, гарненький пунсон робити дірочки в корсетах – усякі дрібнички, і в мене лишилося менше грошей, ніж у нашої товстенької Агати: вона ощадлива і складає свої монетки до купки, мов сорока. У неї було двісті франків, а в мене, бідний мій друже, тільки сто п’ятдесят. Я так покарана, хочеться кинути пояс у колодязь, мені буде неприємно його носити. Я ж тебе обікрала! Агата була така мила. Вона сказала: "Пошлемо триста п’ятдесят франків від нас обох". Та я не хочу приховувати від тебе, як воно було насправді. Знаєш, що ми зробили, виконуючи твої вказівки? Взявши свої капітали, ми пішли удвох на прогулянку і, діставшись до великого шляху, побігли в Рюфек; там ми просто віддали гроші панові Грімбергу, що держить контору Королівської пошти. Назад ми летіли легко, як ластівки. "Чи не від щастя нам так легко?" – сказала Агата. Ми наговорили безліч таких речей, яких я вам, пане парижанине, повторювати не буду, бо мова йшла саме про вас. О дорогий братику, ми тебе дуже любимо, ось і все. Щодо таємниці, то, як каже тітонька, ми такі потайні, що здатні на все, навіть на мовчання. Мама потай їздила з тіткою до Ангулема, і обидві мовчали про високі політичні цілі своєї подорожі; перед тим відбувалися тривалі наради, на які нас не допускали, так само як і пана барона. Уми в державі Растіньяків працюють над великими починаннями. Інфанти й досі вишивають для її величності королеви муслінову сукню з ажурними квіточками, і робота ця – велика таємниця. Лишилося вишити ще тільки дві поли. Вирішено не споруджувати муру з боку Вертея, а насадити живопліт. Щоправда, народ не матиме фруктів зі шпалер, зате мандрівці милуватимуться чудовим краєвидом. Якщо наслідному принцові потрібні будуть носовички, то повідомляємо, що королева-вдова де Марсійяк, перебираючи свої скарби в скринях, відомих під назвою Геркуланума і Помпеї, знайшла сувій чудового голландського полотна, про який вона забула. До послуг принца голки, нитки і завжди червонуваті руки принцес Агати й Лори. Юні принци дон Анрі і дон Габріель не покинули своєї згубної звички об’їдатися виноградним варенням і дратувати своїх сестер; вчитися вони не хочуть, деруть пташині гнізда, зчиняють гармидер і, всупереч державним законам, зрізають вербові гілки собі на палички. Папський нунцій, по-простому кажучи – пан кюре, загрожує їм відлученням від церкви, якщо вони й надалі святі правила правопису приноситимуть у жертву байдикуванню. Прощай, любий брате! Не було ще листа, який ніс би стільки побажань щастя і стільки радісної любові. Коли приїдеш до нас, тобі доведеться розповісти нам дуже багато. Мені, як старшій, ти скажеш усе. Тітка натякнула нам, що ти маєш успіх у світі.
Про даму чутка є, про інше все – мовчок!
Зрозуміла річ – при нас! Слухай, Ежене, якщо хочеш, ми можемо обійтися без хусточок і пошити замість них тобі сорочки. Скоріше напиши мені про це. Якщо тобі негайно будуть потрібні гарні, добре пошиті сорочки, ми повинні одразу сісти до праці. Коли в Парижі є якісь нові фасони, надішли нам взірець, особливо для манжет. Прощай! Прощай! Цілую тебе в чоло, з лівого боку, в ту скроню, що належить тільки мені. Другий аркушик лишаю Агаті; вона обіцяла мені не читати того, що написала я, але для певності я стану коло неї, поки вона писатиме.
З любов’ю – твоя сестра Лора де Растіньяк".
– О, так! так! – мовив Ежен. – Розбагатіти хоч би там що! Ніякими скарбами не оплатити такої відданості. О, як би я хотів дати їм усе щастя світу! Півтори тисячі франків! – прошепотів він після паузи. – Треба, щоб кожна монета влучила в ціль! Лора має рацію. Справді, в мене сорочки тільки з грубого полотна. Заради щастя дорогої людини молода дівчина стає хитрою, як злодій. Чиста серцем, дбайлива, вона схожа на небесного ангела, що прощає земні гріхи, не розуміючи їх.
– Тепер він має доступ у світ. Ежен покликав кравця, порадився з ним, завоював його симпатії. Побачивши графа де Трая, Растіньяк зрозумів, який вплив має кравець на життя юнака. На жаль, немає середини між двома поняттями про кравця: кравець – або смертний ворог, або друг; це залежить від його майстерності. Ежен знайшов у своєму кравцеві людину, що усвідомлювала батьківську роль свого ремесла, дивлячись на нього як на ланку між сучасним і майбутнім юнаків. Вдячний Растіньяк збагатив його одним із своїх дотепів, якими він пізніше славився: "Я знаю дві пари штанів його роботи, – казав він, – що сприяли двом шлюбам з посагом, що давав двадцять тисяч ліврів прибутку на рік".
Півтори тисячі франків – і скільки хочеш костюмів! У цю хвилину в бідолашного південця не лишилося ніяких сумнівів, і він прийшов до сніданку з тим виразом, на обличчі, що буває у юнака, коли в нього є певна сума грошей. Як тільки в кишеню студента попадають гроші, в його уяві неначе виростає фантастична колона, і він підноситься на цей п’єдестал. Хода його робиться пружною, рухи жвавими, він відчуває, що знайшов точку опори, дивиться сміливо й прямо. Ще вчора, принижений і покірний, він стерпів би побої, а сьогодні ладен сам побити навіть першого міністра. З ним діється щось незвичайне. Він хоче все і все може, бажання його не знають меж, він веселий, великодушний, товариський. Одне слово, птах, ще недавно безкрилий, ширяє в просторі. Студент без грошей хапає лише зрідка крихту насолоди, мов той собака, що, подолавши тисячі небезпек, поцупив кістку і на бігу гризе її, висмоктуючи мозок. Та коли в кишені юнака бряжчать кілька випадкових золотих монет, він смакує свої втіхи, розтягує їх, ширяє в небесах, забувши саме слово "злидні". Йому належить цілий Париж. О молодість, пора, коли усе виблискує, іскриться і пломеніє! Пора нестримної сили, якої не вміють цінити ні жінки, ні чоловіки! Літа, коли борги та тривоги вдесятеро побільшують насолоди. Кому не доводилося ходити лівим берегом Сени між вулицею Сен-Жак і вулицею Сен-Пер, той нічого не тямить у людському житті!