– Зараз! Зараз! – відповіла вона, перебиваючи його. – Мені треба дати Максимові одне доручення.
– Графиня швидко вернулась. Усі жінки, змушені підроблятися під вдачу своїх чоловіків, щоб мати змогу чинити по-своєму, чудово знають, до якої межі можна доходити, не втрачаючи дорогоцінної довіри, тому ніколи не перечать чоловікам у життєвих дрібницях, – тож і графиня зрозуміла з тону графа, що лишатись у будуарі не зовсім безпечно. На заваді їй був Ежен. Тому графиня, і виглядом своїм, і жестом виражаючи досаду, очима показала Максимові на студента, і граф де Трай насмішкуватим тоном звернувся до графа де Ресто, його дружини і Ежена:
– Я бачу, у вас справи, – не хочу вам заважати. До побачення. – І швидко вийшов.
– Та лишайтесь, Максиме! – гукнув граф.
– Приходьте обідати, – сказала графиня і, лишивши ще раз графа з Еженом, пішла за Максимом у першу вітальню, де вони пробули досить довго, сподіваючись, що пан де Ресто за цей час випровадить Ежена.
– Растіньяк чув, як вони то сміялися, то гомоніли, то змовкали, але хитрий студент вів далі розмову з графом, лестив йому і втягував його в суперечку, щоб дочекатися графині й дізнатися про її стосунки з батьком Горіо. Ця жінка, безумовно закохана в Максима, жінка, що верховодила над своїм чоловіком і була якось зв’язана із старим вермішельником, – видавалася йому втіленням таємниці. Він хотів розгадати цю таємницю, щоб тримати в руках довершену парижанку.
– Анастазі! – знову гукнув граф дружину.
– Ну, мій бідний Максиме, – сказала вона молодикові, – треба скоритися! До вечора!..
– Сподіваюся, Назі, – шепнув він їй на вухо, – що ви накажете більше не приймати цього хлопця – в нього очі загорялися, наче жарини, коли ваш пеньюар розкривався. Він освідчиться вам у коханні, скомпрометує вас, і мені доведеться його вбити.
– Ви збожеволіли, Максиме, – сказала вона. – Ці студентики, навпаки, – чудові громовідводи! Я, звісно, постараюся, щоб граф запідозрив його.
Масим зареготав і пішов; графиня провела його, потім підступила до вікна й стала дивитися, як він сідав у екіпаж, гарячив коня і змахував батогом. Вона вернулася тільки після того, як за ним зачинилася брама.
– Уяви собі, люба, – вигукнув граф, коли вона ввійшла, – маєток, де живе сім’я пана де Растіньяка, лежить недалеко від Вертея, на Шаранті. Брат його діда і мій дід були знайомі.
– Дуже рада, що у вас є спільні знайомі, – неуважно відповіла графиня.
– І їх більше, ніж ви думаєте, – тихо мовив Ежен.
– Як то? – зацікавлено спитала графиня.
– Я тільки-но бачив, – вів далі студент, – як з вашого дому вийшов чоловік, з яким ми сусіди по пансіону, – батько Горіо.
При цьому імені та ще й з додатком "батько", граф, що ворушив у каміні вугілля, кинув щипці в огонь, так наче обпік собі руки, й підвівся.
– Добродію, ви могли б сказати "пан Горіо"! – скрикнув він.
Графиня, помітивши гнів чоловіка, спочатку зблідла, потім почервоніла й видимо збентежилася. Вона відповіла удавано невимушено, силкуючись надати своїм словам природності:
– Важко назвати людину, яку б ми так любили…
Вона не закінчила, глянула на фортепіано і, немовби щось раптом згадавши, спитала:
– Ви любите музику?
– Дуже, – відповів Ежен, почервонівши і розгубившись від невиразного усвідомлення, що зробив якусь страшенну дурницю.
– Ви співаєте? – уривчасто спитала вона, підходячи до фортепіано й швидко пробігаючи по клавіатурі від нижнього до аж до верхнього фа – рррра!
– Ні, пані.
Граф де Ресто походжав по кімнаті.
– Шкода, ви позбавили себе одного з могутніх засобів успіху. "Са-а-го, ca-a-ro, ca-a-a-a-ro, non du-bi-ta-re…"[7] – заспівала графиня.
Вимовивши ім’я батька Горіо, Ежен начебто знов махнув чарівною паличкою, але дія її була протилежна дії слів: "родич віконтеси де Босеан". Він опинився в становищі людини, яку з ласки провели до аматора рідкісних речей і вона необережно зачепила шафу із статуетками, від чого у кількох із них повідпадали погано приклеєні голівки. Еженові хотілося провалитись крізь землю. Обличчя графині де Ресто стало сухе, байдуже, очі її уникали погляду бідолашного студента.
– Пані, – сказав він, – вам треба поговорити з паном де Ресто, дозвольте мені відкланятися і…
– Хоч коли б ви прийшли, – квапливо мовила графиня, жестом затримуючи Ежена, – будьте певні, що ви зробите приємність і мені, й панові де Ресто.
Ежен низько вклонився подружжю і вийшов у супроводі графа де Ресто, який провів його, незважаючи на протести, аж до передпокою.
– Хоч коли б з’явився цей пан, – сказав граф Морісові, – ні пані, ні мене нема вдома.
Вийшовши на ґанок, Ежен помітив, що йде дощ.
"Ну, – подумав він, – я щойно вчинив якусь дурницю, хоч і не розумію ні причини її, ні наслідків, та ще й на додачу зіпсую фрак і капелюх. Сидів би краще в куточку й зубрив свою юриспруденцію, та думав тільки про те, щоб стати вправним суддівським чиновником. Ні, не про мене вищий світ! Адже для того, щоб пристойно там обертатися, потрібні кабріолети, блискучі чоботи, всякі дрібнички, золоті ланцюжки, вранці – білі замшеві рукавички по шість франків пара, а ввечері неодмінно жовті. Ех ти, старий хитрюго, батьку Горіо!"
Коли Ежен вийшов на вулицю, кучер якоїсь карети, що, мабуть, одвіз молодих і хотів ще підробити потай від свого хазяїна, махнув йому рукою, побачивши, що він у фраку, в білому жилеті, жовтих рукавичках і блискучих чоботах, але без парасольки. Ежена охопила глуха лють, яка штовхає юнака глибше й глибше в прірву, куди він уже падає, ніби сподіваючись знайти там вихід. Він кивнув головою на знак згоди і сів у карету, де кілька опалих пелюсток флердоранжу та обривки канителі свідчили про те, що тут недавно сиділи молодята.
– Куди накажете? – спитав візник, уже скинувши білі рукавички.
"Хай йому чорт! – подумав Ежен, – Якщо вже я уплутався, то треба хоча б чогось домогтися".
– До палацу де Босеанів.
– До котрого? – спитав візник.
Несподіване запитання збентежило Ежена. Новоспечений денді не знав, що в Парижі є два палаци де Босеанів, він навіть не підозрював, що у нього стільки родичів, які про нього й не снили.
– До віконта де Босеана, що по вулиці…