"Та він дужий, як польський король Август!" – подумав Ежен.
Коли шурвалок став майже круглий, батько Горіо сумно подивився на свою працю, і сльози зросили йому очі; старий погасив недогарок, при світлі якого сплющував срібло, і Ежен почув, як він, тяжко зітхаючи, ліг у ліжко.
"Божевільний", – подумав студент.
– Бідолашна дитина! – голосно промовив батько Горіо.
– Почувши ці слова, Растіньяк вирішив, що краще не розголошувати цієї події і отак зопалу не осуджувати свого сусіда. Юнак збирався повернутися до себе в кімнату, коли раптом уловив якийсь невиразний шурхіт, – так наче хтось ішов по сходах у повстяних пантофлях. Ежен прислухався і справді розрізнив дихання двох людей. Він не чув ні рипіння дверей, ні кроків, проте враз побачив бліде світло на третьому поверсі в кімнаті пана Вотрена.
"Он скільки таємниць у сімейному пансіоні", – подумав Ежен.
Прислухаючись, він зійшов униз на кілька сходинок; до його слуху долинуло дзенькання золота. Незабаром світло погасло, і знову почулося дихання двох людей, хоч двері й не рипнули. Що нижче спускалися люди, звуки дедалі завмирали.
– Хто там? – крикнула пані Воке, відчинивши своє вікно.
– Це я прийшов, матусю Воке, – тихим басом відповів Вотрен.
"Дивно! Адже Крістоф засунув двері, – подумав Ежен, вертаючись у свою кімнату. – В Парижі, видно, ночами треба не спати, щоб дізнатись, що діється навколо".
Ці дрібні події розвіяли його честолюбні мрії, і студент узявся до праці, але не міг зосередитись. Його непокоїли підозріння щодо батька Горіо; а ще більше відвертав увагу образ пані де Ресто, що раз у раз виникав перед ним як провісник його блискучого призначення. Скінчилося тим, що Ежен ліг і поринув у глибокий сон. Коли юнаки вирішують працювати вночі, то сім ночей з десяти вони сплять. Щоб не спати ночами, треба мати більш, ніж двадцять років.
Другого дня зранку над Парижем навис густий туман. В такі дні найпунктуальніші люди – і ті помиляються щодо часу і спізнюються на ділові побачення. Кожному здається, ніби ще тільки восьма година, а тим часом уже дванадцята. О пів на десяту пані Воке ще й не вставала з ліжка. Крістоф і товстуха Сільвія, теж заспавши, спокійно пили каву, присмачену вершками з призначеного для пансіонерів молока, що його куховарка довго пряжила, аби хазяйка не помітила цього незаконного стягнення данини.
– Сільвіє, – сказав Крістоф, умочуючи в каву грінку, – пан Вотрен добрий чоловік, нема чого казати, але цієї ночі у нього знов були якісь двоє. Якщо пані питатимуть, не треба нічого говорити.
– Він дав тобі що-небудь?
– Дає щомісяця сто су: мовляв, мовчи.
– Тільки він і пані Кутюр не скупердяги, а інші раді були б одібрати в нас лівою рукою те, що дають правою на Новий рік, – сказала Сільвія.
– Та й скільки там вони дають! – зауважив Крістоф. – Якісь жалюгідні сто су. Ось уже два роки, як батько Горіо сам собі чистить чоботи. Скнара Пуаре взагалі обходиться без вакси, він її краще з’їсть, ніж почистить свої човганці. А той жевжик-студент дає мені сорок су. Та їх і на щітки не вистачило б; до того ж він продає свої недоноски. Ну й богадільня!
– Е! – мовила Сільвія, поволі сьорбаючи каву. – Наше місце найкраще в кварталі; жити можна! Але знову про дядечка Вотрена: чи ви, Крістофе, чули що-небудь про нього?
– Атож, кілька днів тому зустрів на вулиці якогось пана, і він спитав мене: "Чи живе у вас один здоровецький добродій, що фарбує баки?" Я кажу: "Ні, він їх не фарбує, бо в такого веселуна, як він, на це й часу нема!" Я про це й розповів панові Вотрену, а він і каже: "Ти добре зробив, хлопче! Отак завжди відповідай. Нема гірше, як хто-небудь знає твої слаботи. Це може й одруження розладнати".
– До мене теж чіплялися на базарі, все допитувались, чи, бува, не бачила, як він надіває сорочку. Ото кумедія! Стривай, – вигукнула вона, – на Валь-де-Грас б’є чверть до десятої, а в нас ніхто й не ворухнеться.
– Та вони ж усі пішли! Пані Кутюр з панночкою ще о восьмій подалися до церкви Святого Етьєна причащатись. Батько Горіо вийшов з дому з якимсь пакунком. Студент повернеться аж о десятій, після лекцій. Я бачив, як вони йшли, коли прибирав на сходах. Батько Горіо іще зачепив мене своїм пакунком, твердим мов залізо. І що він там робить, отой стариган? Усі над ним збиткуються, а він таки непогана людина, краща за них усіх. Дає він мало, зате ті дами, до яких мене часом посилає, сиплять на чай щедро, та й самі такі чепурненькі.
– Чи не ті, яких він називає дочками, га? Їх ціла дюжина.
– Я ходив тільки до двох, до отих, що приїздили сюди.
– О, вже й хазяйка завовтузилась; зараз почне галасувати, треба йти. Ви ж пильнуйте, Крістофе, щоб кіт молока не хлебтав.
Сільвія пішла до господині.
– Що ж це таке, Сільвіє? Вже скоро десята, я сплю, мов той бабак, а вам хоч би що? Такого зі мною ніколи не бувало.
– Це все туман: густий, хоч ножем ріж.
– А сніданок?
– Е! Ваші пансіонери як не показилися – посхоплювались ще й вовкулаки не йшли та й кудись повіялися.
– Говори, Сільвіє, як люди, – зауважила пані Воке, – треба казати: ще й на світ не благословилося.
– Ах пані, я казатиму, як вам завгодно. А снідати можете й о десятій. Мішонетка і Пуаре ще не ворушилися. Ото двоє тільки й лишилися вдома, та й ті сплять, мов колоди; та вони таки справжні колоди.
– Щось ти їх єднаєш докупи, Сільвіє, так ніби…
– Так ніби що? – спитала Сільвія, зареготавши, як навіжена. – Два чоботи – пара.
– Дивно мені, Сільвіє: як це пан Вотрен зайшов сьогодні вночі, коли Крістоф замкнув ворота?
– Та ні, пані. Крістоф почув голос пана Вотрена та й пішов йому відчинити. Ото вам і здалося…
– Дай мені кофту та берися-но за сніданок. Приготуй учорашню баранину з картоплею і подай варених груш – отих, що по два ліари штука.
За кілька хвилин пані Воке увійшла до їдальні – саме тоді, коли кіт, відсунувши лапою тарілку, поквапливо хлебтав із миски молоко.
– Тпрусь! – крикнула вона. Кіт утік, але тут же вернувся й почав тертись об ноги хазяйки. – Так, так, тепер підлизуйся, старий шахраю, – сказала вона йому. – Сільвіє! Сільвіє!
– Ну, що там сталося, пані?
– Диви, що кіт наробив!
– Це через того клятого Крістофа! Я ж йому сказала накривати на стіл. Куди він подівся? Та не турбуйтеся, пані, це молоко буде батькові Горіо до кави, я доллю водою, старий і не помітить. Він ні на що не звертає уваги, навіть на те, що їсть.