— Xa-xa-xa! — засміялася вона. — От іще дивачина! Ну, але скажи, що думаєш робити тепер?
— Не знаю. Нічого не думаю.
— А багато лишили тобі старі?
— Не знаю. Грошей, певно, ніяких, але господарство, поле...
— Кілько ж се може бути варто?
— Не знаю. Три-чотири тисячі.
— Гм!
Вона пару разів пройшлася по покою, немов обмірковуючи щось, а потім знов стала переді мною.
— І що ж ти думаєш робити з тим?
— Не знаю.
— Може, схочеш іти на село, осісти на грунт? А може, й від мене зажадаєш, щоб я йшла з тобою, зробилася селянкою і годувала гуси та свині?
Я з переляком видивився на неї. Таке жадання видалося мені чимось бездонно абсурдним та неможливим.
— Ну, скажи-бо! Говори! Думай!
І вона обома руками потермосила мене за плечі.
— Зроблю все, що звелиш,— прошептав я.
— Так? Ну, се гарно. За се люблю тебе. На!
І вона нахилилася і поцілувала мене в чоло. Від дотику її уст у мене мов огняні мурашки забігали попід шкірою.
— Слухай же! — мовила вона, знов сідаючи біля мене ! пригортаючи мою голову до своєї груді лівою рукою.— Подобаєшся мені. Хочеш їхати зі мною?
— Куди?
— В світ. Я не думаю сидіти в тім проклятущім Львові. Тут мені не місце. Тут я Киценька І ніщо більше. А мене Тягне до чогось вищого. Чую в собі силу, талант, огонь. Хочеш допомогти мені вирватися з сеї проклятої нори?
— Все віддам, щоб допомогти тобі!— скрикнув я з запалом.
"Вона скоса з усміхом дивилася на мене.
— А ти навіть гарний, коли не киснеш. Люблю такий запал у молодих хлопців. Дай уста.
І вона вхопила обома руками мою голову, прихилила до себе і поцілувала мене в уста. Я стратив пам’ять. Якась невимовна розкіш наповнила моє серце. Думалось, що зомлію, що минуся в тій хвилі.
— Слухай же,— мовила вона далі.— Віднині за тиждень їду геть зі Львова. Мушу, не видержу довше. Коли
хочеш їхати зі мною, будь готов до того часу. Віднині за тиждень. Увечері. Ось тут. Зліквідуй свої діла, продай свою спадщину, чим дорожче, тим ліпше. Роби, як знаєш. Віднині за тиждень, вечером, ось тут жду на тебе. Не прийдеш від завтра за тиждень, уже мене тут не буде, і ніхто не знатиме, де я. Якби не ти, якби не те, що ти подобався мені від першого разу, і якби не ота пригода з тобою, що попала в газети, я була б уже виїхала перед тижнем. Отже, чуєш? Розумієш? На, поцілуй мене і йди тепер і роби, як знаєш. Я не силую тебе, але ждатиму. Хочеш закуштувати щастя зо мною, то приходь. Добраніч!
Я поцілував її в уста, в руки і вийшов, позбавлений доразу власної волі, вийшов її невільником. Моя доля була запечатана, і я не міг навіть подумати про те, щоб боротися зі своїм призначенням.
VII
Опанас замовк. Я підвів очі і глянув на нього. Його лице було смертельно бліде, з очей градом котилися сльози.
— Опанасе! — скрикнув я.— Годі тобі! Тебе занадто розворушують ті спомини. Ходім спати, а то ще занедужаєш.
— Ні, не бійся,— відповів він.— Не занедужаю. Навпаки. Ти не знаєш, яку полегшу на серці робить мені те, що можу раз поділитися тими споминами з кимось іншим. Десять літ я мовчав і носив їх, мов камінь, на серці. То вже тепер, коли твоя ласка і коли... Але ти, може, втомлений з дороги, спати хочеш?
— Ні, зовсім ні! — запевнив я.— Та й хіба би чоловік деревом був, щоб твоє оповідання не прогнало йому сон з очей.
— Но-но, без компліментів! — осміхнувся він, обтер очі і веселим голосом говорив далі.
— Мені зрештою небагато й лишилося оповідати. Кінець історії нецікавий, можна й наперед догадатися його. Я зараз на другий день поїхав у село, оглянув свою батьківщину і заходився шукати купця на неї. Певна річ — потиху. Селяни всі радили мені вертати в село, господарювати, але ніхто не знав, що кипіло в моїй душі. Залагодивши потрібні судові формальності, я продав місцевому орендареві всю свою батьківщину за п’ять тисяч. Лице горіло мені з сорому, серце краялося, коли я підписував контракт, але у мене не було вибору: над усім панував образ Киценьки. Думка про те, що се її воля, її наказ, що вона жде мене зі своїми палкими обіймами й огнистими поцілунками, зі своєю ненаглядною красою й грацією,— ся думка переважала все. І коли по доконаній продажі я, мов злодій, виїздив із села, я прощався з ним без сліз, без жалю; я чув тілько звиток з п’ятьма тисячоринськовими банкнотами на грудях, а серце було повне Киценьки. І коли обурені селяни на від’їзнім обкидали мене лайками, прокляттями та жменями болота, я кулився та хилився, мов під громом, але не почував ніякого жалю, ніякого гніву, ніякого сорому. Киценька заслонювала мені весь світ, замінювала всі почуття, заповнювала всі бажання.
Був остатній вечір перед визначеним нею реченцем її від’їзду. З якою душевною мукою біг я на Вірменську! Ану ж одурила! Ану ж від’їхала без мене! Що тоді? Передо мною рознимала чорну пащеку якась страшна безодня. Опинившися на розі Вірменської, я зирнув угору, на її вікна. Ах, вони були освітлені! — значить, не виїхала! Як вихор, полетів я горі сходами, застукав до її дверей і, не дожидаючи голосу, влетів до покою. Вона сиділа на великім куфрі в подорожнім убранні, з очима, оберненими до дверей. Її лице було бліде-бліде, очі горіли.
— Ось я! — скрикнув я, переводячи дух.— І ось тут — на!
І я поклав перед нею п’ять тисячоринських банкнотів. Вона всміхнулася і махнула рукою.
— Сховай се! Я ждала тебе. Бачиш, я готова до дороги. Подзвони на сторожа, щоб покликав фіакра.
Я подзвонив і розпорядився, а потім обернувся до неї.
— А якби я був не приїхав, запізнився о півгодини, то ти була б від’їхала без мене?
— Розуміється,— сказала вона коротко.
Я взяв її руку. Вона була холодна, як крига.
— Що тобі таке? Ти хора? — запитав я її.
Вона не відповідала.
— Киценько! Життя моє! — скрикнув я.— Скажи мені, ти ненавидиш мене? Нерада, що я прийшов? Хотіла їхати сама, без мене? Коли так, то на тобі гроші і їдь. Я не маю ніякої претензії.
Я подав їй гроші. Вона легким рухом руки відсторонила їх, потом усміхнулася — як мені здавалося, крізь сльози — і своїм звичаєм, узявши мою голову в обі долоні і пригорнувши її до себе, поцілувала мене в чоло і мовила:
— Який ти дурненький! І не вгадав. Знаєш, я вже почала було сумніватися, чи ти приїдеш. Думала, що твоя батьківщина переможе в твоїй душі мій образ. Ну, а якби ти не був приїхав, я була б, розуміється, від’їхала, але з одним наміром.