Я ввійшов до альтани й поздоровив його. Він мотнув головою, не відповідаючи нічого на моє поздоровлення і не встаючи з місця. Я попросив його переночувати мене і мойого провідника. Він видивився на мене якимось тупим поглядом і, не перестаючи жувати, дивився досить довго, не говорячи ані слова. Я стояв у вході і дивився на нього з заклопотанням, не знаючи, як мені бути. На поміч мені прийшов селянин, що припровадив мене.
— Та вже, пане навчителю, будьте ласкаві! Я би й сам переночував паничя, але, знаєте, в мене тісно. А в коршмі не хочуть, бо там блощиці.
Учитель поклав ложку, встав і, не кажучи до мене ані слова, вийшов з альтани та пішов до перелазу, за яким стояв мій угро-руський провідник з парою коней.
— Ти відки? — запитав він.
— Та з Волівця.
— А багато взяв від панича?
— Та два ринцьки*.
— А заплатили тобі?
— Та заплатили.
— Ну, то сідай на коня і їдь додому. Ще маєш час доїхати.
— Та чому ні? До ночі доїду до своєї границі, а там я вже як дома.
— Ну, то добре. На, маєш шустку* на тютюн. їдь, а я вже панича проведу, куди треба буде.
Я з не меншим, як досі, зачудуванням слухав тої розмови і дивувався, як се так пан учитель, не розвідавшися гаразд, розпоряджається моїм провідником. Я наблизився до нього і сказав:
— Мені би треба до Турки.
— Добре-добре, най він їде,— відповів якось байдужно учитель, навіть не обертаючися до мене. І мій провідник поїхав. І місцевий селянин, поклонившися, пішов собі до дому. Ми лишилися самі.
— Позвольте вам представитися,— сказав я, знов наближаючися до нього.
Він усміхнувся якимось силуваним сміхом.
— Ніби я не знаю тебе! За першим разом пізнав. То хіба ти не пізнав мене.
Я придивився йому, та не міг пізнати. Се був чоловік на вид 35 літ з довгою чорною бородою, трохи згорблений, у літній полотняній блузі і в таких самих штанах, з якимось не то меланхолійним, не то заляканим і непритомним видом. Його очі немов уникали вашого погляду, але тоді, коли він не чув на собі вашого погляду, вони спочивали, вперті десь у одну точку, в якусь далечінь, немов відси визирали когось. Я глядів, та не міг пізнати його. Він якось скривився, далі здвигнув плечима і похилив голову.
— Ну та й не диво. Давно ми бачилися. А ти навіть у мене в хаті був. Моримуха Опанас, тямиш?
— Та не може бутиі — скрикнув я.— Опанас! Ні, нізащо не пізнав би! Та господь з тобою! Відки ти тут узявся? Вчителюєш? І в такім глухім закутку! І стільки літ я не чував про тебе... Ну, ходи, оповідай, що з тобою?...
Я засипав його питаннями, та він похилив голову і якось спідлоба дивився на мене, немовби або не вірив у щирість мойого зацікавлення або міркував над тим, як би викрутитися від моїх запитань.
IV
Увечері при лампі ми сиділи в кімнаті вчителя і розмовляли. У мене знайшовся чай та цукор, пан учитель роздув огонь та розігрів окріп, і ми згадали старий школярський звичай, попиваючи гарячий чай та закусуючи хлібом та бриндзою. Моримуха їв з апетитом, слухав моїх оповідань, та сам говорив мало. Оповідаючи про спільних знайомих, учителів та товаришів, я пильно дивився на нього, силкуючися пізнати давнього Опанаса, та все щось немов перепинювало мені, заслонювало знайомі риси, показувало в привичнім для мене обличчі якісь чужі, невідомі мені риси. Я мав таке враження, немовби в житті того чоловіка пройшла якась широка й глибока борозна, якою відорано' його минуле від теперішнього. Кілька разів мені здавалося навіть, що в заляканій чи апатичній душі сього нового Опанаса ворушиться щось, блимає якийсь огник, що рад би освітити сю дивну борозну, що якісь питання, якісь признання снуються у нього на язиці, раді зірватися та вилитися, але якась таємна сила зупиняє, прогонює їх назад у глибину його душі. Я постановив собі допомогти тим боязким пташкам зірватися і вилетіти, постановив, як кажуть, легенько потягнути Опанаса за язик.
— А я недавно був у твоїм селі,— закинув я несподівано.
— В моїм,— з якоюсь дрожжю в голосі відповів Опанас. І, сумно всміхаючися, додав: — Де там у мене яке село? Хіба те моє, де я тепер.
— У твоїм ріднім,— поправив я.— Там, де твоя батьківщина була.
— Минулося-забулося!
І він махнув рукою і звісив голову.
— Ну, але тебе там люди не забули. Хоч ніхто не міг сказати мені, куди ти подівся.
— Благословляють мене?
— Не можу. сказати, щоб так дуже,— мовив я.— А все-таки не можуть вийти з дива, що тобі сталося, що ти так, ні сіло ні впало, продав свою батьківщину. А особливо я здивувався. Адже я знав, як ти любив її.
Опанас кинувся, мов ужалений.
— Ти знав! Що ти знав? Ти міг знати лише частину. А проте...
Він знов махнув рукою і звісив голову.
— Ну, Опанасе, скажи по правді, що се з тобою сталося? Так ти якось ні з сього ні з того щез із нашого горизонту, так безслідно пропав... А ще потім та нагла продаж батьківщини...
— Се не потім було, а дрібку перед тим,— нервово, мов зачеплений за болюче, втрутив Опанас.
— Ну, то вже чи потім, чи перед тим, а все-таки загадка. Я довідався про смерть твоїх старих і думав, що ти пішов сісти на грунті та господарювати. Вже збирався писати тобі на село, коли якось припадком довідався від селян, що.ти продав усе...
— Ще до того жидові! — додав він з гірким усміхом.
— І вибрався кудись. Зрозумієш і сам, що я не знав, що й думати про се.
— І що ж ти думав?
— Нічого не думав. Зупинився на тім, що тут якась загадка, якої самою логікою не розв’яжеш.
— А інші товариші що?
— Якось не доводилося ні з ким говорити про тебе. Ти в товариствах ніколи не бував.
— Ну, певно, забули! — мовив Опанас.— І добре так.
— Але скажи, що таке тобі сталося? Йшов у один бік і раптом звернув з дороги та й гаття! Немов якась киценька перебігла тобі дорогу.
Опанас аж підкинувся, мов ужалений.
— Киценька! Ти тямиш її?
— Кого?
— Адже ти отсе згадав про неї. Значить, знаєш щось. Догадався! Чи, може, чув що від когось? А може, вона сама?..
І він з жахом впер в мене очі.
— Вибачай, Опанасе, але я, бігме, не розумію тебе. Про кого я згадав? Хто такий вона сама?
— Киценька.
— Що за киценька?
— Як-то? Не тямиш Киценьки? І не знаєш моєї історії?
— Та нічогісінько ж. І про яку се ти киценьку?