Мері Еліс стояла в дверях кухні й нещасно здригалась, розриваючись між котячою блювотою і гострими скалками, що вже готові почикрижити чиїсь босі ноги. Вона просто не могла втримати цих дітей в тапочках. Їй вже уявлявся ранок, проведений в приймальному покої невідкладної допомоги, в чеканні, коли накладуть шви на Рани, що гнояться від Котячих Бактерій.
І ось задзижчав дверний дзвоник.
Мері Еліс, бурмочучи слова, які не слід гучно вимовляти при дітях, гримнула по дверях, відкриваючи їх, і поранила ніготь.
— Що б там у вас було, нам воно не потрібно... — Почала вона, й замовкла.
Який дивний маленький чоловічок. Зріст п'ять футів, ні на дюйм більше, він був блідий, неміцної статури й астматично дихав. Одягнений — в мерехтливий, шовковистий матеріал, який, здавалося, лелів всіма кольорами, а також ніякими кольорами й безіменними кольорами коли він рухався. Валізка, в яких комівояжери носять зразки товарів, але вкрита подібним матеріалом, висіла поруч з ним... Ширяла, як усвідомила Мері Еліс — він не тримався за неї. Мері Еліс — одна вдома з трьома дітьми й двома кішками могла б і стривожитися, але вона виробила для себе правило: завжди не боятися чоловіків нижчих від неї зростом. До того ж, він виглядав нездоровим.
— Дайте мені, — прохрипів він з дивним гортанним акцентом, — увесь ваш аміак.
— Пробачте? — Запитала вона, посмоктуючи скривавлений палець, і широко розкривши очі.
— Аміак. Повинен бути аміак. Нема грошей — буду торгувати. Скільки коштує аміак?
Так вже сталося, що Мері Еліс була непогано забезпечена аміаком. На цей тиждень був особливий купон в супермаркет — два за ціною одного. Мері Еліс терпіти не могла купони. Вони викликали в неї почуття, немов вона пацюк в паперовому лабіринті, який смикається в безглуздих діях: відріж і збережи, вклади й заклей, смикни за важіль і дзвякни в дзвіночок, а в нагороду кілька пенні. Але вони були як гроші, а гроші не викидають. :-(
Вона дивилася на маленьку людину в побожному здивуванні:
— Е-е... а що у вас є на обмін?
Його відповідь потонула в раптовому спалаху шуму за нею, зміст якого, якщо він там і був, цілком поглинувся його ж гучністю. Вона вибігла за двері й, зачинивши їх за собою з грюкотом, наче опустила ґрати замкових воріт перед численними й приголомшеними військами. Це до певної міри допомогло. Він відкривав свою... валізу зі зразками? Конфітюрну крамничку? Інженерний відсік? Предмети дивної форми сяяли й блищали в валізі, й Мері Еліс моргнула, ошелешена.
— Послухайте, е-е, Клаату, Вельзевул, не має значення хто ви є, я з задоволенням віддам вам свій аміак, якщо він дійсно вам потрібен. Єдина ж потрібна мені річ — це вимикач для моїх дітей, і я впевнена, що цього у вас нема... — Вона широко посміхнулася своєму власному старому жартові.
Маленька людина засяяла.
— А-а! — Сказав він. — Біостатичне поле. Дуже просто, мила леді. Багато запасних.
Мері Еліс завмерла, потім відтанула, трохи тремтячи. Його слова, хоч і позбавлені змісту для її звивистого розуму, але виразно наповнені пульсуючою обіцянкою бажаного, викликали видиво, що й спричинило невимовний захват. Вона майже схопила його за рукав, але відсмикнула руку назад, трохи злякавшись, що він може зникнути з її буття — лусне як мильна бульбашка (на яку він, швидше за все, й був схожий), не залишивши після себе навіть краплі, яка б відзначила місце, де він стояв.
— Проходьте, — видихнула вона, — проходьте на кухню. Дивіться під ноги...
Троє дітлахів, які прилипли до екрану (там показували рекламу), навіть не підняли голови, коли вони проходили повз. Мері Еліс шкодувала, що не купила акції в Кеннері в 1976 році. Вона навшпиньки пробралася повз скалки на кухонній підлозі й витягнула липкий стілець для свого відвідувача. З вдячною посмішкою він сів. Його задишка ставала все помітнішою.
— Мила леді, — просипів він, — аміак, зараз?
— Е-е, звичайно.
Вона поспішила спуститися в підвальний поверх, де зберігався аміак та інші засоби для чищення, на верхній полиці — теоретично, поза досяжністю трям-трямів. Хоча, з огляду на подію з пакетом цукрового піску й пляшкою "Палмолів Зелений" з найвищої полиці в коморі, вона втратила віру в висоту, як у захід безпеки. Вона піднялася назад нагору сходами з пластиковими півгалоновими {перек. ru-ua: для США = 0,5·3,78543 = 1,89 л} бутлями на буксирі в кожній руці. Потім підняла й поставила одну йому на коліна зі стурбованою посмішкою.
— "Бо-Піп Клауді" вам підійде?
Він, важко дихаючи, кивнув і відкрутив пробку. А від виниклого запаху — зморгнув і запосміхався.
— Так... — Видихнув він, і спробував підняти сулію до рота слабкими, тремтячими руками. Вона вислизнула, хлюпнувши аміаком на його блискучий одяг. Він не всотався, і не зібрався в краплі — натомість стік у брудну калюжку на підлозі, не залишивши й сліду на одязі.
— Допоможіть... мені... — Прошепотів він.
Наполегливо сподіваючись, що не допомагає йому здійснити самогубство, вона подивилася на автомат з паперовими чашечками. Порожній. Вона зазирнула в сервант — теж порожній. Всі склянки були звалені разом з іншим посудом, вкриті їжею, кільцями молока, й жирними відбитками пальців. Хвилинку, був один кухоль Джені — з закусочних "Макдональдс". Мері Еліс нервово озирнулась через плече — у Джені починалися приступи вересків, якщо хто-небудь крім неї насмілювався пити з її особистого кухля. Але її середня дитина поки що ховалася в вітальні. Мері Еліс взялася за бутель, нервуючи налила аміак у кухоль: до верхівки намальованого зеленого літачка Берді й квапливо піднесла його до вуст свого гостя. Він жадібно пив, дякуючи їй поглядом золотавих очей. Зіниці, як вона помітила, були ромбовидними, а не круглими.
Він випив кухоль до дна й сів трохи рівніше, задихавши спокійніше й розміреніше. Кілька хвилин мовчки відпочивав, сидячи на стільці, й імовірно, відновлюючи сили. Потім він випив ще один цілий кухоль "Бо-Піп Клауді", й закрив бутель пробкою. Мері Еліс поставила другий на підлогу. Потім вона соромливо підіпхнула його ногою в бік гостя.
— Ви щось казали про статичні поля? — З надією нагадала вона.
— Біостатичне поле, — виправив він, — Так. Постійно користуюся під час подорожей. Дуже просто. Вам з дистанційним керуванням?