1 Наш Фріц (нім.).
гармати, знамена. В благородному запалі юрба віддав солдатам усе, що мав. Полегкість вступав в серце солдатів, вони також починають співати. Вагони здригаються від сильних чоловічих голосів, а юрба із здивуванням слухав незрозумілі слова пісні. Пригнобленці співають: "Бартоше, Бартоше, не втрачай надії!"
— Die Polen! Die Polen!1 — повторює юрба і скупчується коло вагонів, захоплюючись поставою солдатів, а разом підохочуючи свою радість анекдотами про неймовірну хоробрість цих польських полків.
У Бартека розпухло обличчя, що при його жовтих вусах, витрішкуватих очах і величезній кощавій постаті робить його страшним. На нього дивляться, як на незвичайного звіра. Он яких мають німці захисників! Оцей то вже дасть бобу французам! Бартек з задоволенням усміхається, він теж радпй, що французів побили. Тепер принаймні вони не прийдуть у Пригноблене, не збаламутять Магди й не відберуть землі. Бартек усміхається, але тому, що обличчя в нього щч сильно болить, він кривиться водночас і став справді страшним. Зате їсть з апетитом, мов той гомерівський герой. Горохова ковбаса і кухлі пива зникають в його роті, мов у прірві. Йому дають сигари, пфеніги — він усе бере.
— Добрі якісь люди, ці німчики,— каже він Войте-кові і через деякий час додає: — От бачиш, і французів побили!
Але скептичний Войтек потьмарює його веселий настрій. Він пророкує, як Кассандра:
<— Французи завжди так: спочатку дають себе ти>-бити, щоб збаламутить, а потім як не візьмуться, то аж пір'я летить!
Войтек не знає, що його думку поділяє більша частина Європи і що вся Європа разом з ним помиляється.
? Поляки! Поляки! (Нім.)
Ідуть далі. На всіх будинках, скільки оком сягнеш, прапори. На деяких станціях солдати затримуються довше, бо скрізь повно поїздів. Військо з усіх кінців Німеччини поспішає на допомогу своїм братам-пере-можцям. Поїзди оздоблені зеленим віттям. Улани на-стромлюють на піки букети квітів, подаровані їм у дорозі. З-поміж тих уланів більшість — теж поляки. Часом чути, як вони перемовляються з іншими вагонами:
— Як ся маєте, хлопці? Куди вас бог провадить? Часом з поїзда, що йде сусідньою колією, злітають
слова знайомої пісеньки:
З того боку Сандоміра Панна мовить до жовніра...
І тоді Бартек з товаришами підхоплюють на лету:
"Пане, ти б мене навідав!" "Ні, спасибі, ще не снідав!"
Наскільки з Пригнобленого всі виїхали сумні, настільки тепер набрались бадьорості й запалу. Проте перший поїзд з першими пораненими, що прибув з Франції, псує цей настрій. Він зупиняється в Дейці і довго стоїть, пропускаючи ті, що поспішають на поле бою. Але для того, щоб перебратись усім через кельнський міст, потрібно кілька годин часу. Бартек разом з іншими біжить подивитись на поранених. Деякі лежать в закритих вагонах, деякі, за браком місця, у відкритих, і цих добре видно. Від першого погляду на них геройський дух Бартека втікає в п'яти.
— Войтеку, йди-но сюди! — гукає він вражено.— Бачиш, скільки ті французи напсували народу!
А дивитись є на що! Бліді, змучені обличчя; деякі зчорніли від пороху чи від болю, залиті кров'ю. На вияви загальної радості поранені відповідають лише стогоном. Деякі проклинають війну, французів і німців. Засмаглі, почорнілі губи раз у раз просять води;
очі блискають, як у навіжених. Поміж раненими видно застиглі обличчя конаючих — часом спокійні, з блакитними синцями під очима, часом викривлені судорогою, з переляканими очима й вишкіреними зубами. Бартек уперше бачить криваві плоди війни. В голові його знову все плутається, він як одурілий стоїть в юрбі з роззявленим ротом; його пхають з усіх боків; нарешті жандарм дає йому прикладом по потилиці. Бартек шукає очима Войтека, знаходить і каже:
— Войтеку? Що ж воно робиться, га?
— Так буде і з тобою.
"— Господи боже! І то люди людей так мордують! Адже у нас хлоп хлопа як поб'є, то його беруть жандарми, тягнуть до суду і там карають.
— Ну, а тут той ліпший, котрий більше людей переведе. А ти, дурню, думав, що стрілятимеш холостими, як на маневрах, або в мішені, а не в людей?
Тут виразно виявилась різниця між теорією і практикою. Адже наш Бартек був солдатом, ходив на маневри та на муштру, стріляв, знав, що війна для того, щоб убивати, а тепер, як побачив кров поранених, страхіття війни, стало йому якось так недобре і млосно, що він ледве зміг встояти на ногах. І Бартек знов пройнявся пошаною до французів, проте вона зменшилась, коли поїзд прибув з Дейца в Кельн. На центральному вокзалі вони побачили перших полонених. їх-обступила величезна юрба солдатів і люду, який дивився на полонених з гордістю, але ще без ненависті. Роз^ пихаючи ліктями юрбу, Бартек продерся крізь неї, подивився на вагон і здивувався.
У вагон напхано, як оселедців у бочку, французьких піхотинців — маленьких, брудних, змарнілих, у подертих шинелях. Багато хто з них простягав руки за скупою милостинею, якою наділяв їх натовп, оскільки варта не перешкоджала. Наслухавшись Войтека, Бартек уявляв французів зовсім інакшими.
Відновився в нім занепалий дух. Він обернувся, шукаючи очима Войтека, і побачив його поруч.
— Що ж ти казав? — спитав Бартек.— Та це ж якісь здохляки! Щоб тріснув одного по голові, то чотирьох звалив би.
—■ Еге ж, чогось вони здрібніли,— відповів також розчарований Войтек.
— По якому вони теркочуть? Та вже ж не по-польськи.
Задоволений такою відповіддю, Бартек пішов далі вздовж вагонів.
— Страшенні голодранці! *— сказав він, скінчивши огляд лінійного війська.
Але далі в вагонах сиділи зуави. Ці змусили Бартека замислитись. Через те, що вони сиділи в закритих вагонах, не можна було пересвідчитись, чи і справді вдвічі або втричі вищі за звичайних людей, але крізь вікна видно було довгі бороди, войовничі, суворі темношкірі обличчя та блискучі грізні очі старих солдатів, так що душа Бартека знов помандрувала до п'ят.
— Ці страшніші,— тихо прошепотів він, наче боявся, що вороги його почують.
— Ти ще не бачив трх, котрі не здалися в полон,—' сказав Войтек.
— Господь з тобою! Ще побачиш!
Надивившись па зуавів, вони пішли далі. Але від наступного вагона Бартек одскочив, як ошпарений. —' Ґвалт, Войтеку! Рятуй!