— По-людськи — значить, по-справжньому, — пояснив я. — Влаштуємо собі справжній вихідний день і відпочинемо як годиться від цієї арифметики, од Мишка Яковлєва… Від усього на світі відпочинемо. Звичайно, коли ти не стомився бути людиною, то можеш не перетворюватись — сиди й чекай Мишка…
— Я не стомився? Я навіть дуже стомився бути людиною! — сказав Кость. — Може, більше від тебе стомився!..
— Ну, от! Оце по-товариському!
І я ще з більшим захопленням почав розписувати Костю Малиніну те життя без усяких клопотів і турбот, яке, на мою думку, чекало нас, коли б нам пощастило якимось чином перетворитися на горобців.
— От здорово! — сказав Кость.
— Звичайно, здорово, — сказав я.
— Стривай! — сказав Кость. — А як же ми з тобою будемо перетворюватись? За якою системою?
— Не читав, чи що, в казках: "Вдарився об землю й перетворився Іванушка на орла сизокрилого… Вдарився ще раз об землю і перетворився…"
— Слухай, Юрко, — сказав мені Кость Малинін, — а це обов'язково вдарятися об землю?..
— Можна й не вдарятись, — сказав я, — можна й за допомогою справжнього бажання та чарівних слів…
— А де ж ми з тобою візьмемо чарівні слова? Із старої казки, чи що?
— Навіщо — з казки? Я сам придумав. Ось… — Я подав Костю зошит, зошит, якого ще ніхто не бачив на світі, окрім мене.
— "Як перетворитися з людини на горобця за системою Баранкіна. Інструкція", — прочитав Кость пошепки, з присвистом, напис на обкладинці зошита й перегорнув першу сторінку…
ПОДІЯ ВОСЬМА
"Не хочу вчитися, хочу бути птахом!.."
— "Не хочу вчитися, хочу бути птахом!.." А це що, вірші, чи що? — спитав Кость.
— Не вірші, а заклинання. В риму… — пояснив я. — У казках так завжди буває. Читав у "Сніжній королеві"? Снип-снап-снур-ре-пурре-ба-зелюрре…
— "Я певен, без турбот живе горобець! Гоця! Молодця!.." А далі не можна розібрати…
— Що не можна розібрати? — сказав я. — "Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця!.."
— До ладу виходить! — сказав Кость.
— Цілу ніч не спав, — сказав я пошепки, щоб нас з Костем хто-небудь не підслухав.
— То чого ж ми з тобою гайнуємо час? — крикнув Малинін. — Давай швидше перетворюватись, поки Мишко Яковлєв не прийшов!
— Ти якийсь дивак, Малинін! Як це швидше? Може, у нас з тобою нічого не вийде, а ти вже радієш та ще горлаєш на весь двір!
— Ну то й що?
— Як це — ну то й що? Справа таємна, можна сказати, неперевірена. Хтось підслухає — потім кепкуватимуть, коли у нас нічого не вийде.
— Ти ж сам казав, що коли є чарівні слова, та ще коли захотіти по-справжньому, то обов'язково вийде! — сказав Кость пошепки.
— Звичайно, вийде, коли захотіти по-справжньому! Але як захотіти по-справжньому? Ось у чому загадка! — прошепотів і я. — Ти, Костю, чого-небудь хотів у житті по-справжньому?
— Не знаю, — тихо відповів Кость.
— Ну от! А кажеш — швидше! Це тобі не двійку на трійку перетворювати. Тут, брат, треба двох людей перетворити на горобців. От яка задача!
— А навіщо на горобців? На метеликів, я гадаю, легше.
— Навіщо ж на метеликів? Метелики — комахи, а горобці — як-не-як птахи! На минулому уроці ми якраз проходили горобців. Ти в цей час, правда, якусь веселу книжку читав.
— Ага. Я про горобців не слухав.
— Ну от, а я слухав. Ніна Миколаївна цілу годину розповідала про горобців. Знаєш, яке у них чудове життя?
— На горобців то на горобців! — здався Кость Малинін. — Я у драмгуртку в "Сніжній королеві" ворона грав. Мені на горобця навіть легше перетворитись. Давай швидше!
— Тобі аби тільки швидше! Спочатку треба хоч трохи потренуватись, — сказав я, вилазячи з ногами на лавочку.
Присівши навпочіпки, як горобець, я втягнув голову в плечі й заклав руки за спину, мов крила.
— Схоже, — сказав Кость, повторюючи за мною всі рухи. — Цвірінь-цвірінь!
— Ну, от що! — сказав я. — Тренуватись то тренуватись, а завчасно цвірінчати нічого. Давай краще освоїмо горобину ходу.
Сидячи навпочіпки, ми застрибали по лавці й мало не попадали на землю.
— Важко! — признався Кость, для рівноваги розмахуючи руками, немов крилами.
— Пусте, — заспокоїв я Малиніна, — коли ми станемо справжніми горобцями, стрибати буде легше.
Кость хотів ще трохи поплигати, але я йому сказав, що тренування закінчилось і що тепер переходимо до найголовнішого — до перетворення людини Малиніна і людини Баранкіна на горобців.
— Замри! — скомандував я Костю Малиніну.
— Завмер!
— Зосередься!
— Зосередився! — відповів Кость.
— А тепер по команді, подумки, себто у власній уяві, починай перетворюватися на горобця! Зрозуміло?
— Зрозуміло!
— Коли зрозуміло, тоді до перетворення з людини на горобця приготувались!
— Приготувались!
— Почали!
— Почали!
Я заплющив очі, надувся і, повторюючи подумки слова заклинання, почав, у власній уяві, з усієї сили перетворюватись на горобця, сумніваючись, однак, чи вистачить у мене справжнього бажання й справжньої сили для такого нечуваного й небаченого і, можна сказати, надзвичайного завдання…
Частина друга
ЦВІРІНЬ-ЦВІРІНЬ! ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ!
ПОДІЯ ДЕВ'ЯТА
Варто захотіти по-справжньому!..
Сказати правду, в мене все життя виникали в голові усілякі важкоздійснювані бажання й фантазії.
Один час я, наприклад, мріяв винайти такий апарат, з допомогою якого можна було б у будь-якої людини на відстані вимкнути голос. За моїми розрахунками, цей апарат (я його назвав ТИХОФОН БЮ-І — вимикач голосу за системою Баранкіна) мав діяти так: скажімо, сьогодні на уроці вчитель розповідає нам про щось нецікаве і в такий спосіб заважає мені, Баранкіну, думати про щось цікаве; я натискаю в кишені на вимикач тихофону, і голос вчителя зникає. У кого такого апарата нема, той слухає далі, а я у цілковитій тиші спокійно роблю свої справи.
Ось іще приклад: я входжу ранком у клас. Зінка Фокіна напускається на мене і одразу починає читати мені нотацію; я спокійно клацаю вимикачем у кишені і вимикаю голос Фокіної на цілий день…
Мені дуже хотілося винайти такий апарат, проте далі назви в мене чомусь діло не посунулось, можливо, тому, що я не по-справжньому хотів змайструвати такий апарат?
Або ось торік, в останній день літніх канікул, перед тим, як лягти спати, мені, наприклад, страх як закортіло стати дорослим, але не через п'ятнадцять-двадцять років, як стають усі нормальні люди, а завтра ж. Скажімо, так: спати лягаєш іще хлопчаком, прокидаєшся вранці, дивишся — ти вже дорослий, з вусами, і до школи йти не треба… Бажання моє було дуже сильним, навіть уві сні тільки про це й думав. Уранці першого вересня я прокинувся, звичайно, ні світ ні зоря. Глянув — лежу в постелі таким, як і заснув, без вусів, і треба йти до школи…