Щоб остаточно опам'ятатися, я ще трохи полежав у траві, потім трохи посидів, а потім устав, обтрусив штани і, сховавши руки в кишені, попрямував додому. Я йшов, нікуди не дивлячись, уп'явшись у носаки власних черевиків. У голові шуміло, все тіло нило, неначе мене відлупцювали палицями, а нога, покусана мирмиками, так боліла, що на неї було боляче ступати. Разів п'ять чи шість я натикався на перехожих, і вони щоразу мені казали: "Під ноги треба дивитися, хлопче!" — ніби я не під ноги дивився, а кудись, уже не знаю й куди.
Не пам'ятаю, як я дістався до свого двору, бо йшов як уві сні і отямився лише тоді, коли наразився животом на хвіртку.
Не виймаючи рук із кишень, я буцнув ногою хвіртку, підійшов до лави й сів. У дворі все було, як і раніше. Як і раніше, з акацій зривались веселі зграйки горобців, над клумбою пурхали метелики, а по лавці бігали чорні мурашки. Все було на своїх місцях. Не було лише Костя Малиніна. Не було і вже не буде більше ніколи. Та й самого мене теж, мабуть, не було, тобто взагалі я був, але був я вже зовсім якийсь не такий. Я сидів на лавочці сам не свій. Мені все здавалося, ніби я тільки-но повернувся з дуже-дуже далекої й дуже небезпечної мандрівки, в яку я вирушив із своїм другом Костем Малиніним багато-багато років тому назад. Вирушив разом з Костем, а повернувся один. І тепер усе життя буду один, зовсім один…
Я затулив лице руками і заплакав, заплакав перший раз у своєму житті. Сльози текли по руках, по щоках, по шиї і навіть по животі. Сиджу, реву, а сльози біжать і біжать. Я навіть здивувався: звідки у людини стільки сліз? А втім, якщо людина ні разу за життя не ревла, то у неї за весь цей час цілком ймовірно могло зібратися стільки сліз.
— Баранкін! Ти чого рознюнявся? — зовсім несподівано звідкілясь почув я голос Костя Малиніна.
ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТА
Ми існуємо!
— Кость, — сказав я, перестаючи схлипувати і обливатися горючими сльозами. — Це ти?
— Я, — сказав голос Костя Малиніна згори.
Голос був глухий і далекий, ніби із неба.
— Ти вже… там?
— Де — там?..
— Ну, де там, на тому світі, чи що?
— На якому тому світі?.. Я на паркані, а не на тому світі, що це ти городиш?..
— Ну, чого ти мене, Малинін, дуриш? Я ж сам бачив, як тебе з'їв стриж. Отже, ти не можеш сидіти на паркані.
— Кого з'їв стриж? Мене?.. Він тебе з'їв, а не мене, я своїми очима бачив.
— А я тобі кажу, він тебе з'їв!
— Як же він мене з'їв, коли я живий, живий-живісінький сиджу на паркані? Розплющ очі — і переконаєшся!
— "Розплющ"! А коли я боюся?
— Чого ти боїшся?
— Я очі розплющу, а тебе нема, ти не існуєш, — сказав я і знову вилив цілих два ручаї сліз.
— Гаразд, — сказав згори голос Костя Малиніна, — зараз ти переконаєшся, існую я чи не існую.
Вгорі щось завовтузилось, зашаруділо і потім плигнуло мені на плечі. Я гепнув на землю і розплющив очі. Кость Малинін був живий, у цьому не було ніяких сумнівів.
Він сидів на мені верхи, гамселив мене кулаками і примовляв:
— Ну, то існую я чи не існую? Існую чи не існую?
— Існуєш! — закричав я зраділо, і ми з Костем покотилися по траві, встеленій жовтим осіннім листям. — Кость Малинін із сімейства Малиніних існує!!! Уррра!!! Уррра!!!
— Значить, існуємо?!
— Існуємо, значить!
— Як люди?
— Як люди!
— Уррра!!! — гаркнули ми на радощах в один голос і знову кинулися обнімати один одного.
— Зажди, зажди! — сказав я Костю. — Дай-но я на тебе подивлюся…
— Та що ти, Юрку! — засміявся Кость. — Хіба ти мене раніше не бачив?
— Не бачив, — відповів я. — Раніше я тебе не бачив і ти мене по-справжньому не бачив… А головне, що я раніше сам себе не бачив і ти теж сам себе не бачив.
І ми мовчки дивилися один на одного. Кость дивився на мене, а я дивився на Костя, і не просто дивився, а роздивлявся всього з ніг до голови, роздивлявся, ніби якесь дивовижне чудо природи; роздивлявся у всі очі Костеві руки, вкриті бойовими подряпинами й синцями. Раніше я нізащо в світі не звернув би уваги ні на свої, ні на чужі руки. Руки як руки… А зараз я не міг одірвати від них очей. Оце-то так! Це вам не якась там мурашина лапка або горобине тендітне крильце!
Ви теж, певне, ніколи не звертали уваги на свої руки? Ні, з хлопців, може, хто і звертав увагу, а дівчата — ті звертають увагу тільки на своє лице.
А голова!.. Я на свою голову теж раніше не дуже звертав увагу. Голова як голова… Є на плечах, і добре! Надінеш шапку — і був здоров! Пофантазуєш і досить! А тепер, тепер… Після всього-всього, що я пережив, я вже напевне знав, що коли руки людини — чудо, то голова — це найчудесніше чудо з усіх найчудовіших чудес. Навіть голова Веньки Смирнова — теж чудо. Тільки він, по-перше, не знає про те, а по-друге, не вміє цим чудом користуватися. А таких, як Венька, на земній кулі, може, багато набереться. І в Америці є свій Венька Смирнов, і у Франції, і у Англії… І всюди-всюди є такі хлопці, які ні про що не думають, і такі, які думають зовсім не про те, про що треба думати, — такі теж є. Наприклад, я, Баранкін, і Кость Малинін!
Але тепер я точно знаю, від чого це все: від того, що не всі хлопці знають про те, як це цікаво — думати взагалі, а особливо думати про те, про що варто думати. Думати і міркувати! І думати не як-небудь, інстинктивно, по-мурашиному, а по-справжньому думати — по-людському!!!
Не знаю, скільки часу просиділи б ми отак з Костем на траві, думаючи про одне й те ж…
Мені Кость, звичайно, не говорив, але я готовий дати голову на відсіч, я відчував, я чув, слово честі, чув, що Кость Малинін думає слово в слово про те ж саме, про що думаю я, але у самий розпал нашого думання з дерева мені на спину плигнуло щось пухнасте і так вчепилось у покусане мурашками, подзьобане горобцями тіло, що я ледве не зойкнув.
— Муська! — радісно крикнув Кость Малинін.
Звичайно, це була вона — наша Муська, та сама Муська, котра двічі хотіла мене з'їсти, коли я ще був горобцем.
— Ага, Муська! — закричав я, віддираючи Муську од своєї спини. — От я зараз з тобою за ВСЕ поквитаюсь! — я хотів схопити її за вухо, однак зробити це мені не дав Кость Малинін.
— Облиш, Баранкін! — сказав Кость. — Прости її на радощах, адже усе так хороше скінчилося!..