— Точно! — підтвердив Женя.
— Ну, нічого. Де наше не пропадало! — махнув рукою дідусь. — Хто б не взяв — чи "барабашка", чи Рукатий, чи Надежда Кринична — хай їм смакує. Раз узяв, — значить, голодний. А голодному гріх жаліти.
— Правду кажете, — закивала баба Секлета.
— Але все-таки цікаво, — почухав потилицю тато. — І я цього так не залишу Не люблю бути дурнем Не люблю, коли чогось не розумію.
Тато Васіль був із характером. Як уже казано, він любив "вирішувати питання". І коли якесь питання лишалося невирішеним, він відчував незручність, прямо-таки фізичний дискомфорт.
Розділ IX
Розмова з Васею Забарилом. На виднокрузі з'являється Мадам Дисконт
У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця.
— Пробачте, що турбую, — почав капітан Горбатюк. — Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук'яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення.
— Зникнення? — перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою.
— Так. Кілька днів тому. Лук'яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук.
— А… а при чому тут я? — почервонів Вася.
— Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук'яненком, я хотів би…
— Що?
— Ну, щоб ви розказали трохи про нього. Що це був за хлопець. Якої ви про нього думки. Чи були в нього зв'язки у злочинному світі. Чи могли б ви назвати когось, у кого були б підстави звести з Лук'яненком рахунки. Ви ж розумієте, коли людина так раптово зникає, починаєш думати про найгірше.
В очах Забарила враз зникла зухвалість, натомість застиг переляк.
— Я… я нічого не знаю… Я…
— Не хвилюйтесь. Може, якраз те, що мене цікавить, ви й знаєте. Коли люди товаришують, живуть в одній кімнаті, між ними встановлюється певний ступінь довіри. Не думаю, що Лук'яненко приховував від вас своє минуле.
— Ну… не приховував. Всі знали, що він був у тюрязі. Не лише я…
— А що, він вам розповідав про своїх кримінальних дружків? Чи не згадував когось, з ким у нього були негаразди, конфлікти? Може, йому хтось погрожував. Злодії не люблять тих, хто "зав'язує".
— Взагалі-то якісь розмови були, але конкретно не пригадую. Я ж не думав, що ви питатимете. А то б записав, — він фальшиво засміявся.
— А чи були в нього з кимось сутички? Він же займався боксом, міг когось ударити, побити… А коли людину побили, та ще й привселюдно, та ще й незаслужено, та ще й, припустімо, у присутності дівчини, яка подобається… І бажання помститися може визрівати роками.
Кажучи все це, капітан пильно дивився на Забарила і помічав, як на його очах змінювався вираз обличчя Васі. Він уже був блідий як стіна, губи його тремтіли.
— Вам… вам хтось сказав? — хриплим голосом спитав нарешті Вася.
— Що? — наче не зрозумів капітан.
— Ну… про нашу сутичку… в ресторані?
— Ні. Ніхто нічого не говорив.
Вася скреготнув зубами:
— Все одно… скажуть.
— Про яку це ви сутичку? Що — ви з Лук'яненком билися?
— Та ні… — Забарило опустив очі. — Я його не вдарив ні разу. А він мене аперкотом звалив на підлогу. Але… але я сам винен.
— Тобто?
— Ну, були ми під газом, особливо я. Взяв грам вісімсот. А там сиділа компанія… Очкариків, студентів. Сміялися… Мені здалося, що з мене. Я підійшов і хуком одного, другого. Жора мене схопив, хотів зупинити, я вирвався і — до третього… Ну, і тут він мене…
— Ясно.
— Нічого не ясно. Ви можете думати, але я на Жору зла не держу. Звичайно, дружба після цього розпалася, проте я ніколи… ви що? Вік баті-мати не видать! — він черконув себе рукою по шиї.
— У таких випадках завжди запитують: де ви були, що робили п'ятнадцятого числа, коли зник Лук'яненко? Коли востаннє бачили його?
Забарило на мить застиг і раптом прояснів, усміхнувся:
— А справді!.. Я ж його бачив… Тринадцятого… Ні! Чотирнадцятого, в неділю. Точно. Він їхав на своїй "Тойоті" по Володимирській. По-моєму, і він мене побачив. Але одвернувся. Може, тому, що поряд із ним сиділа дама… А п'ятнадцятого… п'ятнадцятого я був на тренуванні. Можете перевірити. Цілий день. По неділях у мене завжди тренування. І нагрузочка будь здоров… Отже — алібі! — він чогось робив наголос на останньому складі, але промовив це слово з неприхованим торжеством, наче підкреслюючи, що підозра на нього не може впасти аж ніяк.
— А даму, що сиділа поряд із Лук'яненком, ви знаєте? Це була його наречена? Іра?
Забарило знову застиг, але цього разу спантеличений, розгублено кліпаючи очима.
— Тільки не кажіть, що ви її не знаєте, — усміхнувся капітан. — Бо я вам не повірю. Для цього й детектор брехні не потрібен. Вираз вашого обличчя надто промовистий.
Вася почервонів. Але відповідати не поспішав.
— Будь ласка! Я чекаю, — сказав Горбатюк. — Це була Ірина Іващенко?
— Ні, — неохоче вичавив з себе Вася.
— А хто?
— Одна знайома… Але ви не думайте… Стара тітка. Навіть бабця. Хоч і молодиться. Років шістдесят.
— Як її звуть?
— Я… я не знаю.
— Кажете, знайома. І не знаєте. Дивно…
— Це Жорина знайома. Він називав її Мадам Дисконт.
— Де вона працює?
— По-моєму, ніде. Але дістати може все на світі. І за вельми пристойну, необтяжливу ціну.
— Перекупка? Краденим торгує? Чи це контрабанда?
— Даремно я вам сказав! — з досадою махнув рукою Вася. — От уже… Не можете! Одразу статтю шити треба.
— Ви щось у неї купували?
— Купив… Запчастини для машини. Дуже вигідно… Ще й у ніжки поклонився. Але наводити на її квартиру не буду. Й адреси не скажу. Не робіть із мене стукача.
— Шановний! — обурився Степан Іванович. — Ви на хвилинку забуваєте, що йдеться, можливо, про тяжкий кримінальний злочин. Імовірніше за все — про шантаж із погрозою вбивства. І кожна ниточка у цій справі може бути вирішальною. Вхопившись за неї, можна витягти людину з того світу.
— Мадам Дисконт такими справами не займається її справа — комерція.
— Там, де така дивна комерція, близько й до злочину.
— Все! Більше я не скажу нічого. Адреси я не знаю. Запчастини вона привезла мені в скверик. А видзвонив її Жора. Отже, я й номера телефону не знаю. Все! Вибачайте!