Йому хочеться відчути і ласку її, і ніжність. Хочеться слухати її голос, дивитися їй в очі іскристі, обіймати, пригортати до грудей своїх, забувши тоді й про дружину, й про Карпа, й про все на світі.
Прохор вдивляється. Тепер уже ніякого сумніву немає. Стежкою йде Зінька, але до кого? Може, до свого батька? У машинному відділенні біля дверей горить ліхтарик. З-під паркана до річки стікає струмочок. Тепла спрацьована вода парує, розтоплюючи під берегом кригу.
Зінька звертає із стежки, йде навпростець, і Прохор застережливо гукає до неї:
— Обережніше, там проталина!
Зупинилась молодиця наче вкопана, пізнавши одразу знайомий голос. їй раптом зробилося лячно.
"Що я роблю? Куди йду? Для чого йду? Додому... Швидше додому! Він одружений... одружений... Навіщо? Не треба..." Вона рішуче повернула назад і, не оглядаючись, швидко пішла протоптаною стежкою.
— Зінько! Зажди... Чуєш, Зінько!
Прохор спритно перескочив через паркан, наздогнав її посеред річки, взяв сильними руками за плечі:
— Чого ж ти втікаєш від мене? Зінько! Несила мені критися... Люблю тебе! Люблю!..— І він рвучко притис її до себе, зламав у стані, припав жадібним поцілунком до її губів.
Слабо відпихаючись од нього, вона все ж піддавалась його зверхній чоловічій силі.
— Люблю тебе... Чуєш? — говорив він, шаленіючи ще дужче, і це проти волі впливало на неї, затуманювало її розум, солодкою млістю розливалося по всьому тілі.,. Вже не відпихають її руки Прохора, а довірливо лягають йому на плечі:
— Жадібний ти, Прохоре, наче в тебе жінки немає. Пусти! Та він не слухав, що вона йому говорила, а ще міцніше
пригортав її гнучкий стан, ще жадібніше цілував.
— Ну є в мене жінка, та душа до неї не лежить. Ти мені наймиліша в світі. Про тебе думаю, тебе у снах бачу,,.
І знову цілував Зіньку, а вона, трохи отямившись, просила:
— Пусти, хтось побачить, соромно буде...— Л сама відчувала, як кволими ставали її руки, як податливо й безвільно пригорталася вона до нього, підкоряючись йому, слухаючи його схвильований шепіт.
— Нехай бачать. Не боюсь... Нікого не боюсь! Хороше мені з тобою, Зінько, я грошей тобі дам або з ярмарку хустку привезу найдорожчу... Принадна ти... Нічого для тебе не пошкодую...
Зінька, широко розкривши очі, дивилася йому в обличчя. Цими словами наче в душу плюнув, образивши її світлі почуття. Образа була такою сильною, що Зінька, не пам'ятаючи себе, вдарила його в обличчя.
— Як смієш отаке мені говорити? Що я, гуляща якась? Дурень! Грошей він дасть, хустку найдорожчу... А я ж то думала...— І вона, вирвавшись з його рук, ридаючи, побігла стежкою і швидко зникла в чагарниках.
Прохор стояв наче очманілий. Горіла щока, але не гнівався на Зіньку, вчинок її не осуджував.
"А як вона могла діяти інакше? Не гуляща ж, ні, не гуляща Зінька... І мене, мабуть, любить... Невже справді любить?"
Перед очима поставало її палаюче лице, її повні рожеві губи, її шепіт, безвільні податливі руки, гнучкий стан, що теплом своїм розпалював у ньому бурхливу пристрасть. Він зараз не пам'ятав, що говорив їй хвилину тому, захоплений єдиним бажанням побути довше з нею...
Річка безлюдна, засніжена й тиха. Чмихає димар, але світла у млині не видно. Темне й подвір'я, а біля дверей стоїть чомусь юрба.
Прохор спритно перескакує через паркан, прибігає до машинного відділення, де горить гасова лампа.
— Де це тебе лиха година носить? — сердито запитує батько, метнувши очима на сина.
— Та я відлучився,,.
— А ти мусиш не відлучатись. До діла приставлений, значить, дивися добре, щоб усе справним було,— повчав невдоволе-ний батько.
Механік зшивав розірваний пас, а біля дверей товпились люди:
— Чому світла немає?
— А чи працюватиме млин?
— Хоч би ж змолоти...
— Світло дайте!
— Заждіть трохи, світло буде,— заспокоював людей хазяїн.— Пас порвався той, що динамо крутить. Ось механік зшиє його, і світло з'явиться. Заждіть трохи.
— Хоч би лампу якусь дали. У темряві сидять люди.
— Зараз дам.— І Прохор, засвітивши ще одну лампочку, вийшов з машинного відділення до людей. Від ящика, куди зсипає батько зерно за помол, шмигнула постать, сховалась між людьми.
— Чи скоро там налагодять світло? — почувся з темного кутка хриплий голос.
— Скоро.
Маленька лампа блимала, мов каганець. Падали від неї на похмурі стіни, вкриті борошняним пилом, великі, невиразні тіні хуторян, які сиділи, оберігаючи свої мішки.
У дальньому напівтемному кутку раптом скрикнула молодиця:
— Що я тобі — дівчина, що ти мене обіймаєш? Почувся одразу сміх і жарти:
— А що ж, у темряві воно саме якраз!
— Уже мовчала б, бісова молодиця. Хіба від того злиняє, що хтось приголубить.
— Еге. Воно, звичайно, всякому кортить приголубити, якщо молодиця підходяща.
— І не соромно тобі? — обурювався той же голос.— Та я зараз чоловіка гукну. Він вийшов покурити. Та він же тобі таких тумаків надає, що й онукам буде за тебе соромно.
— Темно... Хіба добереш...— виправдувався чоловічий голос.— Тут же моя жінка сиділа.
І знов у млині почувся сміх і жарти:
— Ну ось, бідний чоловік не добрав, де його жінка. За віщо ж на нього ображатись?
Знадвору поміж мішками пробирається жіноча постать до темного кутка, де обурюється молодиця.
— А чого це ти розкричалася на мого чоловіка? — чується владний, невдоволеиий голос.
— Того розкричалася, що довгі руки має! Лізе ними, куди не слід.
— Ти мого чоловіка не займай? А то я така, що й за патли можу взяти.
— А що тут трапилось? — озивається простуджений голос, і ображена молодиця, відчувши захист і підтримку свого чоловіка, закричала тепер голосніше, сміливіше:
— Ти чув, Іване? Вона мені погрожує! Та ти свому чоловікові погрожуй, щоб на чужих жінок не заздрився.
— Хто? Мій Грицько заздриться? — І до чоловіка: — Це правду вона каже? Признавайся! — налетіла тепер уже на свого чоловіка.— Говори, окаянна твоя душа, до кого ти тут залицявся?
— Я ж не хотів... Я думав, що ти сидиш на мішку, а воно інша... Хіба я посмів би... до чужої.
— Щоб же тобі повилазило, анахтема ти! Та щоб же тобі руки скоцюрбились одразу, як ти до чужої молодиці... Та я ж тобі, проклятуща твоя душа...
Невідомо, як би ще лаяла невдаху розлючена жінка, та саме в цю хвилину засвітилися електричні лампочки, і вона, засоромившись людей, одразу замовкла. Потерпіла молодиця, затулившись хусткою, заходилася поратись біля мішків, перевіряючи добротні зав'язки.