— Все одно! — сказав з тупою приреченістю Аркадій Павлович.— Мені тепер все одно.— І він рушив перший, а слідом за ним важко стушав із зв'язаними руками й схиленою головою Прохор. їх супроводжувало двоє озброєних міліціонерів...
Хіба є такі слова на світі, якими можна було б заспокоїти душу, приспати думи, розвіяти журбу?
Наче туманом покрито ©се н-авколо Зіньки. Наче сама нещадна Схмерть війнула невидимим крилом і погасила для молодиці світ сонця, радість і надії, що ними жила досі, що їх леліяла в собі, не відкриваючись нікому.
Болючою була в неї остання зустріч з Прохором на городі, та коли побачила вона його побитого, із зв'язаними руками, перехопило подих їй одразу. Потемніло в очах, і, мабуть, впала б Зіиька, коли б не вхопилася рукою за тин. Стояла бліда, приголомшена, дивилась йому вслід, розуміючи, що тепер уже назавжди вона розлучається з людиною, яку так любила і любить ще й досі.
Не пам'ятає, як прийшла додому, впала на ліжко, гірко ридаючи.
Повернулися надвечір батько з Ольгою. Вони розповіли про все, що сталося на подвір'ї хмлина, а Зінька слухала їх і ловила жадібно тільки ті слова, що стосувалися Прохора.
— Здоровий Єгор, а накинувсь на нього Прохор, мало не задушив... Я так злякалась...
— Метнувся він спочатку до мене. Я думав — ударить... Ні, не вдарив. Певне, є в нього совість... Та й так йому потім дали добрих тумаків, ще й руки зв'язали.
І помітив батько, помітила Ольга, як Зіньчині очі затуманились сльозами.
Ні слова не сказавши їм, вона вибігла з хати і блукала невідомо де до самої ночі. Розуміючи її переживання, Ольга не стала нічого розпитувати в неї, а наступного ранку листоноша передав Ользі Ярош телеграму з окружкому комсомолу. її відкликали до міста, і ця новина була зараз неприємною для неї.
— Вони ж не знають там. Я нікому не говорила про Єгора... Але їхати доведеться.
— їдеш назавжди? — перепитала Зінька, і в грудях у неї похололо, бо відчувала молодиця, що такої подруги, мабуть, уже не буде в неї ніколи в житті.— Як же це... відкликають... А ти напиши — мовляв, не можеш. У тебе справи ще є, а потім же весілля справлятимеш. Ні, їхати тобі зараз не можна, ніяк не можна.
Обняла Ольга свою подругу.
— Про весілля говориш, а може, ніякого весілля й не буде,— сказала Ольга і задумалась.— Може, ніякого весілля й не буде,— повторила вона, і очі її пойнялися сумом.—Пошлють знову в якесь глухе село чи містечко... Минатимуть дні за днями, тижні за тижнями... Працюватиму. Нових людей зустріну.
— Скажи, Ольго, ти дуже любиш Єгора? Очі, сповнені суму, глянули на Зіньку.
— Дуже. Нікого ще в житті я не любила. Він перший... І нікого мені не потрібно...
— А' я, коли заміж виходила за Тараса, не знала, що то є любов. І відчула вже потім. Ти все знаєш...
— Знаю.
— Іще хочу я тобі, Ольго, сказати. Коли маєш змогу — не втрачай Єгора. Не втрачай свого щастя. Якби ти знала, яке це горе, які це муки жити самій у світі. Не хотіла б я, щоб ти все пережила, що я.
— Хіба, Зіню, вгадаєш, де воно, те щастя.
— Ти знаєш, де воно, ти його маєш. А моє щастя, як вода, спливло... і ніколи, ніколи вже не повернеться... серцем чую — не повернеться.
Дуже переживав несподівану для нього вість Єгор Шульга, бо ця вість по живому краяла його серце, руйнувала плани, загрожувала розлукою невідомо на який час з любимою дівчиною.
— Хочеш, я сам їм напишу: так, мовляв, і так. Ольга Ярош — моя наречена. У нас уже знають про це батько, мати, знають усі комсомольці, що під Новий рік призначено наше весілля. І взагалі, яке вони там мають право? Що в них, серця нема, душі нема?
— Милий мій, не сердься. Я винна, що досі нікому пе сказала про своє особисте життя. Поїду, все влаштую як треба і повернуся сюди знову.
Сумним було проводжання. Десь дістав Єгор пару коней, намостив добре на возі пахучого сіна, поклав Ольжин чемодан. Хотіла спочатку Зінька поїхати разом з Ольгою на станцію, та потім роздумала.
"Нехай без свідків поговорять, попрощаються одне з одним".
Цього, очевидно, бажала й сама Ольга Ярош. Очі в неї були заплакані й сумні. Хоч і їхала вона до міста з твердим наміром повернутися до слободи знову, та хто знає, як воно там складеться, і яке доручення їй можуть дати знову. В душі її ворухнулося особливе почуття жалю, коли, вже вийшовши з хати, вона почала прощатись із Зінькою. Очевидно" серцем відчула молодиця — розлука ця буде довгою, а може, й ніколи вони більше не зустрінуться.
— Бажаю тобі, Ольго...— і не змогла далі вимовити й слова. Наче крила чайки, розкинулись* білг Зіньчииі руки, обняли подружку, а сама зайшлася нестримним плачем.
— Ну чого ти, З'інто? Мила моя, дорога. Чого плачеш? Я повернусь. Я ж говорила тобі — обов'язково повернусь*— заспокоювала подружку, а в самої текли рясні, нестримні сльози.
— Бажаю тобі, Зіню, щастя! — І знову сплелися в прощанні їхні руки.
Єгор по цих обіймах і по сльозах відчув якусь небезпеку для себе, бо, глянувши на Зіньку, несподівано запитав:
— Ти щось знаєш? Скажи правду. Вона зовсім... назавжди?
— Дурненький! — посміхнулася Ольга, щоб його заспокоїти.— Куди ж я від тебе дінуся, коли половину серця тут лишаю? Ну? Чого ж ти хмуришся? Не віриш мені? — і подивилася на нього такими ясними очима, що не можна було не повірити їй.— Давай вирушати, щоб не запізнитись.
— Не запізнимось, копі добрі. Підійшла Ольга до Рубана.
— До побачення, Романе Петровичу! Спасибі вам за все. За притулок, за добре ставлення до мене.
Єгор ще пильніше тепер стежив за Ольгою, і як прощалась вона, і що говорила прощаючись.
— Що мені дякувати? — сказав, обіймаючи Ольгу, механік.— Тобі, дочко, спасибі за діла твої добрі для народу. Будь і надалі отакою чистою серцем та ясною розумом. Бажаю тобі щастя в житті. Обом вам,— сказав механік, позирнувши на Єгора, якого він любив, мов сина.— Ви це щастя заслужили.— Поцілував Ольгу в щоку, одвернувся, щоб не помітила вона його скупої чоловічої сльози.— Де б ти не була — пиши, бо ти для мене стала рідною.
Попрощалась Ольга з комсомольцями, що прийшли її провідати перед від'їздом, тоді вмостилася на пахучому сіні, махнула до всіх рукою.
— До побачення, товариші! До побачення!