Дві жіночих постаті незабаром вийшли з затишної хати під вітер і попрямували стежкою до річки. Віра йшла першою, а за нею ледве встигала знахарка, тримаючи під пахвою якийсь пакуночок.
Ось уже перед очима в них метляються верби, гнуться лози, шумлять, припадаючи до води, очерети, хлюпає в берег здійнята вітром хвиля.
Зупинились біля самої води.
Віра вже знала, що під час чаклування їй треба одійти, бо не можна стороннім слухати оті слова наговірні, бо, коли їх хтось почує, не діятимуть чари, не впливатиме наговір.
Але Віра, ставши за кущем лози, все ж чула мимоволі нерозбірливе шамотіння старої, бачила, як сухі, кістляві руки її підводились до темних хмар назустріч вітрові та блискавицям.
Часті й сліпучі, вони осявали її, і здавалось тоді, що мати-страд-ниця благально випрошує для себе у Всевишнього спокою, і щастя земного, і радості земної.
Щось величне і водночас таке, що викликало жаль, було в тій самотній постаті з піднесеними догори руками.
А чорна річка, розбурхана серед ночі, сердилась, налітала на берег, обливаючи босі ноги знахарки теплою водою.
— Іди, дочко, стань біля мене,— гукнула баба, вийшовши на берег, порослий шовковистою травою. Не поспішаючи, дістала з вузлика щось довге й волохате на кінці. При спалахові блискавиці Віра побачила у бабиних руках коров'ячий хвіст.
— Бери, дочко, за цей кінець, покрути його тричі у воді і промов такі слова: "Обернися, покрутися та й до мене, мій Прохоре, повернися". А тоді сплюнь тричі та ще так промов: "Ой ти, Зінько-розлучпице, мого Прохора не займай, мого Прохора обминай, іди на піски сипучі, на ліси дрімучі, па баговиння втоппе".
Все зробила Віра так, як наказувала їй баба-знахарка, а тоді стара, дивлячись на схід, перехрестилася, перехрестила молодицю, сказала їй:
— Тепер буде твій Прохор біля тебе, тільки ти згорни хвоста бубликом і почепи на горищі у потайному місці, щоб ніхто не знайшов.
— Добре, бабусю, все робитиму, як радите.
— А це тобі ще коріння, звари і одвару того давай в їжу. Знову в його серці прокинеться до тебе любов, і ти будеш щасливою. А тепер іди, бо скоро буде злива.
Віра втиснула у шершаву долоню старої заздалегідь наготовлені гроші і, не прощаючись, побігла від річки, а знахарка дивилася їй вслід і невідомо чому посміхалася беззубим ротом.
Все сильніше гудів вітер, сердитіше шумів гай. Віра на кілька секунд зупиняється, не наважуючись ступити в темну, мов безодня, жахаючу смугу, де ледь мріє стежка.
"Треба йти. Чому спинилась? Нікого ж нема. Хто в таку ніч тут блукатиме? Іди, йди, сміливіше!" — підбадьорює себе і стоїть на місці. Схвильовано б'ється в неї серце, а страх ще більший обіймає її.
"Ну, іди ж, іди, не бійся!"
Віра хреститься і входить у темну смугу, наче в могилу. Шумлять, метаються під вітром дерева.
"Господи, сохрани й помилуй!" Попереду ніби хтось маячить над самісінькою дорогою. Холодок пробігає поза шкірою, і Віра зупиняється. Мигає блискавка, і молодиця бачить той самий крушиновий кущ. "Ой, як він знову нажахав мене",— і біжить далі.
Перед очима в неї яснішою стає стежка, виразніше долинає плескіт хвиль, і, нарешті, Віра ні жива пі мертва виривається з гаю й біжить берегом річки.
Над нею чорне бунтівливе небо, спалахи блискавиць, гуркіт грому. Вже падають перші краплини дощу на ситцеву кофточку, чути шум зливи, що невблаганно насувається на слободу.
"Перестояти зливу чи бігти далі?" — вагається Віра, але страх жене її вперед, незважаючи на те, що стежка вже стала мокрою й слизькою.
"Додому, швидше додому!"
Навколо ні душі, тільки гуде вітер, тільки шумить небувала злива.
Змокріла кофточка прилипла до тіла—дарма, просушить завтра.
"Тепер уже нема чого мені спинятися й ховатись від дощу. Зараз буду вдома".
І раптом Віра бачить, як до хвірточки їхнього саду біжить якийсь чоловік, гупаючи чобітьми.
При світлі блискавки пізнала Прохора, але ж і він, помітивши її, зупинився. Віра присіла за кущем, не бажаючи зустрічі з чоловіком.
Та Прохор підійшов до неї.
— Де це ти була? Чому блукаєш? Чому пе спиш? А це що в тебе? — і взяв з її рук коров'ячого хвоста.
— Я ж не питаю в тебе, де ти шляєшся до цієї пори? Ревнощі були настільки сильними, що запаморочили Віру одразу. Забула вона в цю хвилину про своє вирішення коритися чоловікові й мовчати. Все клекотіло в ній безсильною злобою, а він стояв спокійний, розглядав коров'ячий хвіст, говорив так, наче й не дружина вже вона йому, а так собі, якась стороння жінка, чужа й далека.
— Хочеш знати, де був, можу сказати.
— Не треба! Я знаю, знаю... Не ятри мого серця, не вбивай його своєю зрадою! — 3 риданням Віра рвучко зірвалася з місця й за кілька секунд зникла в густому малиннику.
Прохор стояв під дощем, дивився то на малинник, то на хвіст, якого взяв з її рук, не розуміючи, для чого вона його принесла і куди ходила в таку буремну ніч.
Мигнула блискавка, знову ударив грім. Прохор шпурнув хвоста кудись у траву, а сам, не поспішаючи, пішов до клуні, роздягнувся, ліг на запашне сіно й міцно заснув, як засинають всі здорові люди. Не чув уже він ні того, як шуміла надворі злива і дзюрчали потоки каламутної води, збігаючи до річки, ні навіть гомінких ударів грому, що від їхньої сили й потужності здригалася навіть земля...
Він не йшов, а, здавалося, летів до Рубанового подвір'я. На ньому біла косоворотка й суконні штани, пошиті матроським кльошем. Золотисте волосся розсипалось кучерявими пасмами по крутому смаглявому лобі. А які очі зараз у нього, іскристі, глибокі! Скільки в очах тих світиться ясної, нічим не затьмареної й нестримної радості, якою він спішить поділитися з Зінькою!
Вихором він влітає в хату і, спинившись біля порога захеканий, говорить:
— Одержав... Ось телеграма... від неї... Сьогодні зустрічаємо.
Зінька припинила шити чиєсь плаття, глянула Єгору в очі і, мов по книзі, вичитала все, що творилося в його душі.
"Боже мій, як він її любить! Коли б мене так любив Прохор".
— Розумієш, вдома тин треба було підправити. Лозу я ще вчора заготував, кілля позабивав. Плету собі, коли чую, листоноша гукає до мене: "Що, Єгоре, тобі цю ніч спилося?" Я собі й подумав: "Лист матиму". А він оцю телеграму мені дає, від неї, Ольги. Віриш, Зінько, у мене аж руки затрусились.