— Геть звідси! — гримнув на неї Прохор, і обличчя такого й таких очей ще не бачила в нього Зінька. Вони палали гнівом, образою. В тому погляді була зневага до дружини й огида.— Ти не смій, чуєш? Не смій Зіньку ображати! Вона краща за тебе... у всьому...
— Ах, так? Вихваляєш! Полюбовницю вихваляєш, а свою законну жінку...
— Не жінка ти мені... Іди до свого... Карпа... Не потрібна ти. Ненавиджу тебе, і краще одійди від гріха.
— Битимеш? Змову битимеш? Нічого, ти іще пошкодуєш за тією хвилиною, коли підняв на мене кулаки. Я піду, я не буду заважати, але знай... Знай, тобі це так не минеться... Не прощу!..— І вона, злобна і мстива, зникла в кущах густої малини.
— Бачиш, з ким мені жити доводиться?
— Бачу,— промовила Зінька, радіючи в душі з того, що Прохор, очевидно, розійдеться з дружиною, тоді омріяне, довгождане щастя прийде до Зіньки, і ніколи й нікому вона не віддасть того щастя, оберігатиме його так, як уміє оберігати добра мати своїх дітей.
— А що, коли вона тебе сьогодні не пустить на побачення? Може, зустрінемося завтра або позавтра? Якесь недобре передчуття гнітить мене. Стежитиме вона за нами. Боюсь...
— Не бійся, Зіню. Нам треба зустрітись. Я ждатиму тебе. Чуєш?
— Чую...— І Зінька посміхнулася до нього.— Чую, милий мій,— та й пішла швидко берегом річки.
А в обідню пору повернувся додому старий Шумейко. І по тому, як зійшлися на переніссі в нього брови, відчувалося, що хтось уже розлютив його добре.
Переступивши хатній поріг, він не сказав навіть "здрастуйте!", а одразу метнув очима на Ганну Федорівну, грубо її спитавши:
— Де Прохор?
— У садку, збирає малину на варення. А навіщо він тобі?
— Треба, значить, коли питаюся. Гукни його.
— Тобі вже, мабуть, хтось розповів,— несміливо натякнула Ганна Федорівна, оглядаючи розлюченого чоловіка.— Збігай, Маріє, нехай до хати зайде.
Марія вийшла, а Шумейко сів край столу, дивився через вікно, мовчав.
— Якась невдача тобі була в дорозі? — поцікавилась дружина, але чоловік різко відповів:
— У мене їх не буває... невдач. А ось у тебе тут діла творяться,— і він, озирнувши хату, сказав: — Чому Віри не бачу?
-г~ Нещодавно до батьків пішла. Шумейко терпляче ждав.
бсь він помітив через вікно Прохора й Марію. Марія йшла першою, а слідом за нею — брат.
Відчувалось, що йому не дуже хотілося розмовляти з батьком, та ще зараз, коли той чимсь розлючений. Прохор догадувався, чим саме розлютили батька. Певне, йому вже відома історія, що сталася біля купальні.
"Що ж, коли він хоче поговорити,— поговоримо",— вирішив Прохор, все ж відчуваючи в душі мимовільний страх. Цей страх жив у ньому з дитинства. Неприємно, коли з-під насуплених брів суворі батьківські очі беруть, мов на віжки, його хлоп'ячі очі, і нікуди від них не подітися, і ніяк йому не збре* хати, бо батько одразу помітить ту брехню і ще дужче потім гриматиме або візьме ремінь. Його руку пам'ятає Прохор ще з дитинства, з юнацьких літ.
Та після одруження батько вже ні разу не посмів піднімати на сина руку. Ото і кричить, і гримає, і очима палить, а до ременя вже його рука не тягнеться.
"Все скажу, як було. Нехай знає... Жити разом нам в одній хаті не можна: або Карпо з Марією нехай лишаються тут, або я з Віро..." — і обірвалася думка, мов гнила нитка.
"З Вірою жити після того, що сталось? Ні! Не житиму, і ніхто мене ніколи не примусить!"
І все ж Прохорова рішучість одразу згасла, як тільки він переступив хатній поріг.
— Здрастуйте, тату! — привітався до батька, але Шумейко йому не відповів.
Ганна Федорівна, передчуваючи сварку, зблідла, дивилась то на чоловіка, то на сина. Прохор поставив на табуретку відро з малиною і мовчки ждав.
— Ну, розповідай, як ти свого батька ганьбиш, що тепер соромно мені з людьми зустрічатися. Розповідай!
— Що ж розповідати? Все трапилось біля купальні...
— Не про це питаюся.— І на Прохора глянули роздратовані й невдоволені батьківські очі.
— Я не розумію, що ж вам розповідати.
— Не розумієш? На таке в тебе розуму бракує? А як топити людину в річці, до цього ти додумався? На це вистачило твого розуму? На ганьВу отаку, на сварку...
— Виходить, що я ще й винний?
— А хто ж винний? Хто, питаюся?
— Я не дам себе ганьбити... Не дам, щоб він разом з Вірою...
— Про неї буде окрема розмова. І це ти, мій син, отак д{я|> на розголос, на людський поговір, на злі язики поклав те, що Іреба було тишком-нишком зам'яти, по-сімейному, щоб жодна душа стороння не знала, не відала.
— Не міг я... І взагалі, таке зараз у нашій хаті твориться. Не було Карпа — тихо, мирно жили...
— Говори, говори... Все, що думаєш, говори, а я тебе послухаю.
— Що говорити — і так ясно.
Прохор замовк, спідлоба позираючи па батька. А старий Шумейко підвівся на ноги, високий, грізний, і Прохорові здалось, що зараз батько візьме в руки ремінь і, як колись, почне шмагати, тому він мимоволі стежив за кожним його рухом.
— Все ясно, кажеш? А чи ясно тобі, дурню, що коли б не Карпо — млин уже б одібрали у пас?
— Спокійніше було б. З млином отим тільки зайва морока. Ці слова так вразили Лркадія Павловича, що він навіть рота
розкрив від здивування.
— Ти посмів таке мені сказати? Та я, може, все життя своє про це мріяв, недоїдав, недосипав... У бога вимолював... і тепер, коли це все маю, ти хочеш мою давню мрію затоптати. Невже ти сам того не розумієш, що з млина живеш, багатієш, хліб їси щодня...
— Я на свій хліб заробляю. Шумейко зареготав:
— Нема в тебе свого хліба. Є мій хліб. Я хазяїн всьому! Все моє! Моє! Власними руками добуте, розумом добуте, ночами безсонними. Цього не знаєш ти, про це знає тільки твоя мати.
— Заспокойся, Аркадію. Ну чого ти розходився? Навіщо своє серце травиш?
— Ага, уже й ти з ним заодно? — метнув злими очима в її бік.— Ви ладні все моє добро за вітром пустити! Нехай забирають, вам не жалко, вам байдуже. За бабськими спідницями стежиш та за Карпом, а як діло якесь зробити — па те твого розуму не вистачає. О боже, боже! — звів руки Шумейко догори.— За віщо ти караєш мене таким сином?
— Аркадію, отямся, що говориш? Чи він каліка у нас, чи ледащо, чи розуму в нього немає?
— Немає! Немає! — закричав батько, блискаючи очима.— Коли б мав розум, не зробив би такої ганьби!